Дніпропетровський національний історичний музей

Гончар О.Т. — лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка за роман «Людина і зброя»

Видатний письменник, державний, політичний і громадський діяч. Учасник Другої світової війни (з 3-го курсу Харківського університету у складі студбату 1941 року добровольцем пішов на фронт). Закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У довоєнні роки працював у районній та обласній комсомольській газетах на Харківщині.

У різні роки обіймав відповідальні посади: депутат Верховної Ради СРСР 6 – 11 скликань, депутат Верховної Ради УРСР, академік АН УРСР, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру (з 1973). Мав численні нагороди: Герой Соціалістичної Праці, кавалер трьох орденів Леніна, орденів Слави 3-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів та інш.

З 1959 по 1971 очолював Спілку письменників України, робив усе для збереження і захисту української культури. Голова Комітету із Державних премій України ім. Т. Шевченка (1992-1995).

Свідченням високого авторитету Олеся Гончара не лише в Україні стало присудження йому Міжнародним Біографічним центром у Кембріджі (Англія) почесного титулу «Всесвітній інтелектуал» 1992 року.

У 2005 році Указом Президента України Олесю Гончару присвоєно звання Героя України (посмертно).

Прозаїк, поет, літературознавець. До війни в періодиці були опубліковані оповідання, повість, нариси. Перший роман «Прапороносці» (кн..1 – «Альпи», 1946; кн..2 – «Голубий Дунай», 1947; кн..3 – «Злата Прага», 1948) витримав понад 150 видань різними мовами. Окремими виданнями вийшли повість «Земля гуде» (1947), «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955), «Бригантина» (1973),; кіноповість «Партизанська іскра» (1955); романи «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980); збірки оповідань «Модри Камень» (1948), «Південь» (1951), «Чари – Комиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959); збірки новел «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Спогад про океан» (1995); книга оповідань і повістей «Далекі вогнища» (1987); збірки статей «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980); збірки «Фронтові поезії» (1985), «Поетичний пунктир походу» (2000), «Щоденникові записи» (1999), «Щоденники: У 3 томах» (2002-2003).

Видавалися «Твори» (т.1-2. К., 1954, 1993), «Твори» (т.1-4. К., 1959-60), «Твори» (т.1- 5. К., 1966-67), «Твори» (т.1- 6. К., 1978-79), «Твори» (т.1- 7. К., 1987-88), «Твори» (т.1- 12. К., 2001-2008). Твори перекладені більш як 40 мовами, неодноразово видавалися в багатьох країнах.

У 1964 р. за роман «Тронка» удостоєний Ленінської премії, за роман «Прапороносці» — двох Державних премій СРСР (1947, 1948), за роман «Твоя зоря» — Державної премії СРСР (1982). Відзначений золотою медаллю ім. О.О. Фадєєва, премією ім. С.К. Неймана (ЧССР).

Державної премії Української РСР ім. Т.Г. Шевченка (1962) удостоєний за роман «Людина і зброя» (1960). Роман розповідає про бійців студентського батальйону, більшість із яких загинула у перших кровопролитних боях 1941 під Білою Церквою, а інші, потрапивши в оточення, вперто пробивалися до своїх.

У самій назві роману відбилася одна з найголовніших проблем твору –проблема війни і миру. О. Гончар доводить, що війна є найбільшим злом людства, бо вона стинає, насамперед, цвіт його – життя юного покоління. Оптимістична віра в те, що це зло людина в майбутньому може здолати, утверджується в прикінцевих рядках роману: «…Навіть гинучи, віритимеш, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже, це був останній кошмар на землі». Кожен образ, кожна метафора цього роману є аргументом проти війни, за мир».
«Людина і зброя» — твір значною мірою автобіографічний, тим-то він «такий осяйний і прекрасний».

Життя і творчість Гончара тісно пов’язані з Придніпров’ям. Тут, на робітничій околиці міста Дніпро, в селищі Ломівка, народився Олесь Гончар. Після смерті матері, у трьохрічному віці, родичамими був вивезений на Полтавщину.

В місто повернувся уже після Великої Вітчизняної війни, аби у Дніпропетровському університеті продовжити перерване війною навчання. В період навчання, з 1945 по 1947 роки, проживав у будинку сестри по вулиці Клубній, 25 (нині — пам’ятка культури). В цьому будинку були написані перші класичні твори письменника – новели “Модри Камінь”, “Весна за Моравою”, “Співачка”, нарис “Аспірантка”, перша частина роману “Прапороносці” – “Альпи” і були закладені підмурівки “Голубого Дунаю” і “Золотої Праги”. У 1946 році, коли роман “Прапороносці” побачив світ, молодий письменник яскраво й одразу увійшов в українську літературу і був визнаний наймолодшим її класиком.

В 1947 році, уже відомим письменником, Гончар переїздить до Києва та до 1984 року щорічно навідується в Ломівку. Приїздить сам, з родиною, зі своїми іменитими друзями. Тут, в тиші міської околиці, ховається від столичної метушні, телефонних дзвінків, офіційних зустрічей.

На тій же Клубній, всього за декілька будинків від сестриного, Гончар придбав садибу і збудував хату. Тут, в будинку №20 по вулиці Клубній працював над чернетками своїх оповідань “Чари-Комиші”, романів “Таврія”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Собор”. За власним зізнанням письменника, саме на Клубній створювалася “добра частина його творів”.

Топоніми краю (села Вовчуги, Капулівка, Підгороднє, Кодаки, Гупалівщина, Орловщина, Сошинівка; озера «Сага», «Редута», «Чари –Комиші»; річки Скарбна, Чортомлик, Вовча, Підпільна, Самара, “Чаричанський» шлях; Пустинно — Миколаївський монастир; вулиці Весела, Передова, Широка ) міцно входять в письмо Олеся Гончара. Вони стають для письменника не тільки просторово-часовими константами, а й своєрідними точками опори.

На Придніпров’ї знаходив прототипів своїх літературних героїв: Віруньку та Івана Баглаїв з роману «Собор», Таню Криворучко з «Людини і зброї», Стьопу – крановщика, обер-майстра Сахна з «Чари – Комиші».

Кожний свій новий твір – новелу, повість чи розділи з роману – спершу друкував у дніпропетровській обласній газеті «Зоря». «Здається, була у нього прикмета: якщо вперше твір з’явиться на шпальтах цієї газети, йому забезпечений успіх» — згадував М. Нечай.

Протягом усього життя Олесь Гончар зберігав духовний контакт з придніпровським середовищем, яке оточувало його в роки творчого формування. Тривалі дружні стосунки підтримував з дніпропетровськими літераторами, своїми ровесниками Сергієм Завгороднім, Дмитром Демерджі, Михайлом Шатровим, Петром Бібою.

З неослабною увагою стежив за творчим становленням молодих, часто отримував для першого прочитання рукописи своїх земляків Михайла Дяченка, Сергія Бурлакова, Марії Зобенко, Олександра Ратнера та багатьох інших. Попри величезну зайнятість (робота у Верховній Раді, Раді Миру, ООН) жодного з творів не залишав поза увагою, хоч кількома рядками, власноруч відповідав авторам, радіючи за їхні успіхи. «Знаю з власного досвіду якою важливою може бути підтримка на початку творчого шляху», — говорив він.

Гончар назвав дніпропетровські роки найхарактернішими, визначальними для свого формування. “Все, що було – живе у серці, усим дорожу, бо ті дніпровські літа, і скелі та острови, і ласкаві наші води – то може бути чимось із найкращого в житті. Зрештою, як людська молодість, повносилля”, “… та й батько і мати мої лежать же в Ломівській землі – хіба це може забутися”, — писав, згадуючи Ломівку, письменник.

Література:

  1. Гончар О. Т. Письменницькі роздуми. К., 1980.
  2. Історія української літератури. Том другий. К. 1988. С. 596-601.
  3. Олесь Гончар. Біобібліографічний покажчик. К., 2013
  4. Кундзіч О. Сторінки Вселюдського літопису. О.Гончара. Людина і зброя. К., 1994. С.5-10.
  5. Завгородній С. Олесь Гончар на Півдні. Завгородній С. О. Так давно і так недавно. Дніпропетровськ, 1982.
  6. Нечай М. Ранкові роси. Спогади про Олеся Гончара. Дніпропетровський період. Дніпропетровськ, 2013. С.75.

Старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» С.М. Мартинова


Hosting Ukraine Creative Commons