Конституція, яка сьогодні святкує своє 30-річчя, має довгу історію.
Одним із ранніх виявів українського правового мислення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 року. У суворому юридичному сенсі її не варто ототожнювати із сучасним конституційним правом, проте для свого часу вона була непересічною спробою унормувати устрій Гетьманщини. Документ, що складався з преамбули та шістнадцяти статей, був ухвалений Орликом і козацькою старшиною у вигнанні, після смерті Мазепи, і мав програмний характер: він окреслював правовий лад Війська Запорозького на випадок його визволення з-під влади Московського царства. Серед ключових положень визначалися політична модель, релігійний вектор та територіальне питання, зокрема збереження цілісності й недоторканності земель Гетьманщини в межах, окреслених Зборівським договором 1649 року. Документ регламентував порядок судочинства та містив низку норм, спрямованих проти зловживань урядників.
Помітне місце в тексті посідала протидія зловживанням у врядуванні, причому в оригіналі вживається й саме слово «корупція». Кілька статей стосувалися запобігання надуживанням з боку посадовців. Зокрема, гетьманові заборонялося розпоряджатися військовою скарбницею у приватних інтересах, а його утримання обмежувалося доходами та маєтностями, закріпленими за гетьманською булавою. Документ також обмежував практику безпідставних звільнень від повинностей, скасовуючи відповідні пільги для тих, хто ухилявся від виконання державних обов’язків.
Наступним настільки ж епохальним кроком у кристалізації вітчизняного конституціоналізму стане лише ухвалення Статуту про державний устрій, права і вольності УНР у квітні 1918 року. Ця конституція передбачала парламентську республіку, поділ влади, захист особистих та політичних прав.
Громадянство було однаковим для чоловіків і жінок, незалежно від віри, національності чи майнового стану — що було революційним для свого часу.
Ця конституція не встигла набути чинності через переворот Павла Скоропадського, але вона залишилася в історії як зразок демократичного мислення українців доби революції.
Ідейні засади українського конституціоналізму втілилися в ухваленні Конституції України 28 червня 1996 року, яка стала фундаментом правової системи незалежної держави. Після проголошення незалежності Україна ще певний час жила за Конституцією УРСР 1978 року, тому створення власного Основного Закону стало одним із головних завдань. Конституційний процес тривав понад шість років і завершився ухваленням Конституції 28 червня 1996 року.
У 1992–1994 роках було підготовлено кілька альтернативних проєктів, зокрема президентські варіанти Л. Кравчука і Л. Кучми, проєкти комуністичної опозиції та текст Конституційної комісії. Політичні сили сперечалися і щодо форми правління: Кучма підтримував президентсько-парламентську модель, а комісія — парламентсько-президентську. Процес ускладнювався протистоянням між Президентом і Верховною Радою. У червні 1996 року, наприкінці дії Конституційного договору, парламент перейшов до активного розгляду проєкту: 2 квітня його внесли до порядку денного, 5 травня створили Тимчасову спеціальну комісію на чолі з Михайлом Сиротою, а до другого читання подали понад 5600 поправок.
Прийнятий 28 червня 1996 року, Основний Закон складається з 16 розділів і 161 статті. Він закріпив унітарний характер держави, поділ влади, права і свободи людини, державну мову, символи та територіальну цілісність України. Найбільші суперечки викликали положення про мову та символіку. Комуністична фракція виступала проти закріплення синьо-жовтого прапора, тризуба і гімну, однак демократична більшість наполягла на їх внесенні до тексту Конституції. За словами Віктора Мусіяки, під час підготовки документа враховували досвід європейських держав, а Левко Лук’яненко наголошував, що остаточний текст став результатом політичного компромісу.
Ухвалення Конституції України 1996 року стало завершальним етапом правового оформлення української державності та закріпило демократичні засади її розвитку.
