Коли кажуть про краєзнавство, цей термін легко замінити іншим – “природні виробничі сили”… В краєзнавчих працях здебільшого йдеться про місцеву геологію, грунт, клімат, флору і фауну країни; потім… про сільське господарство, промисли, фабричну справу, торгівлю, шляхи сполучення тощо… В середині залишається велика прогалина – набагато менше говорять власне про самих людей як найвизначнішу з усіх сил… Людину вивчають слабше, ніж природу, тому що це важче…[1]. Так писав історик Іван Гревс 1924 р. у статті “Місто як предмет краєзнавства”. Ця тенденція тривала майже до кінця ХХ ст.
Останнім часом центром уваги науковців усього світу стали дослідження родинних стосунків, приватного і повсякденного життя людей минулого. Історія так званих “соціальних відносин” вивчалася і раніше, однак важливим є той новий акцент, який стали робити у своїх працях їх автори. Якщо раніше соціальна історія передбачала вивчення більш – менш значних груп людності, в основі виокремлення яких був соціально-економічний (майновий, професійний тощо) критерій, то нині це як правило, суцільний соціальний зріз, що обіймає представників різних прошарків.
У реальній практиці зазначена орієнтація виявилася у вивченні невеликих спільнот, серед яких важливе місце належить родині. Дослідження історії родини – її створення, родинні стосунки, буденне життя, переміни в бутті й зміни, що відбулися разом з часом і в середині часових відтинків, визначити джерело цих перемін – ось завдання, яке сьогодні постало перед науковцями. Таким чином те, що протягом тривалого часу випадало з поля зору, набуває важливості. Історія родини розширила коло джерел, які б могли характеризувати родинне життя у всіх його проявах, висвітлити “зсередини” інші смаки, уподобання, стосунки, сприйняття ними подій, що відбувалися в родині, в суспільстві, нарешті, побутовий бік життя, духовний світ родини.
Матеріалами для даної статті є незначна кількість фотографічних зображень, архівні документи, речові предмети, які зберігаються у фондах ДІМ і надійшли від нащадків роду Хреннікових. Серед них особливе місце, на мій погляд, належить “Воспоминаниям о родных Марии Петровне и Владимире Николаевиче Хренниковых”, які написані їх донькою Марією, її листи, що надійшли до музею протягом 1999 – 2001 рр. і розповідають про історію родини від сер. ХІХ ст. до поч. ХХІ ст.
Серед заможних родин міста родині Хреннікових належить особливе місце. З одного боку – це великі землевласники і володарі багатомільйонного фінансового капіталу, з іншого – звичайні люди із своїми вадами, життєвим шляхом, уподобаннями, щасливими і трагічними сторінками життя. Особливістю родини, яка об’єднувала представників інших українських родин, було їх свідоме уболівання за Україну, відкрита участь і практична робота в місцевому українському рухові, їх завзятість до українських справ, які залишили по собі пам’ять у місті.
В.М. Хренніков – інженер – технолог, меценат українства, діяч Катеринославської “Просвіти”. Він входив до числа першої постійної ради “Просвіти ” разом із Д. Яворницьким, А. Синявським, В. Бідновим, М. Биковим, у 1913-1914 рр. – її голова. Його дружина Марія Петрівна очолювала “Просвіту” протягом 1910-1913 рр. Це був час, коли українство придушувалося і відкрита діяльність на українську справу переслідувалась. Утиски місцевої адміністрації, заборони в проведенні національно-культурних заходів, негативно впливали на діяльність “Просвіт”, однак ці утиски в Катеринославі в силу певних обставин були значно меншими, ніж у центрі. Важливе значення тут мали особи, які очолювали “Просвіту” і входили до її правління – Ради. Хреннікови – поважна, заможна, впливова родина, предки яких були відомими місцевими громадськими діячами, що не в останню чергу відбивалося на справах “Просвіти”.
Про В. М. Хреннікова, його родину і будинок, що увійшов в історію міста як “Український будинок Хреннікова” (нині це готель “Україна”, вул. Короленка, 2) написано чимало. Особливо треба відмітити розвідки краєзнавця і журналіста М. П. Чабана [11]. Більшість його статей вийшла друком вже після здобуття Україною статусу незалежної, суверенної держави, коли історична наука позбулася ідеологічних лабетів, брехливого трактування не тільки історичних подій, але й історичних діячів. Йому пощастило знайти одного з синів Хреннікових – Тараса.
На долю музею прийшлося листування з молодшою донькою родини – Марією. Листування, на жаль, тривало не довго – з вересня 1999 р., і останній лист надійшов 21 червня 2001 р. 9 серпня Марія Юріївна померла у м. Алма-Аті, Казахстан [5].
Вже в першому листі мова йшла про Д. І. Яворницького. “Хорошо помню всеми уважаемого Д. Яворницкого (он был нашим опекуном) и знаю, что он собирал сведения о земляках. У меня есть материал, собранный о моём отце… после себя он оставил “камни”, которые на грешно собирать”, – писала Марія. “Мне 86 лет, я тороплюсь всё передать, что осталось об отце.” [5, вересень 1999]. В наступному листі від 18 лютого 2000 р.: “Д. Яворницкий был человеком государственного ума, а главное щедрая душа и “щіро” любил Украину. Говорячи про Дмитра Івановича, Марія Юріївна переходила на українську мову, і саме в цьому листі надсилає до музею фотокартку дітей В. М. Хреннікова в українських національних костюмах. Фото 1915 року, коли Марії було два роки. “Я дуже любила і знала рідну мову, її літературу і хоч не довелося жити в Україні, але не забула про неї, й вона дорога до кінця мого життя”, – зазначає вона в одному з листів. Донька Марії Юріївни – Галина також пише про те, що мати досконало знала українську мову і дуже страждала від того, що ні з ким було побалакати. Далі про Д. І. Яворницького: – “Він завжди був для всіх дітей “ярким примером” і мене, дівчину в років 14-15 одну водив по музею і все розповідав. Это било наше знакомство надовго, а потім життя розвіяло по світу, но на все моє життя залишився Дмитрій Іванович як людина не ординарна, да не мне ценить Дм. Ив. как ученого, человека широкой души. Для меня Дм. Ив. особенный и чувства сохранились тоже особенные!..” [5, 9.08.2000]. І в останньому листі від 21 червня 2001 р.: “Прошу Вас, пожалуйста, поклонитесь могиле Дмитрия Ивановича, низко, низко! Раз имею возможность, то память о Дмитрии Ивановиче хочу утвердить в своей душе”. Це прохання Марії Юріївни я виконала.
“Воспоминания” були написані протягом 2000 року. Для людини, якій на цей час було вже 87 років, це було не простою справою. Прийшлося не тільки згадати, а, можливо, ще раз пережити те, про що в них йшлося: – “Мои “Воспоминания” это мой долг перед всей нашей семьёй, которая была и распалась – печально, больно!” [5, 21.06. 2001].
Спогади складаються з трьох частин: про батька, про матір, про дітей – братів і сестер. Батьком Володимира Миколайовича був М.М. Хренніков. Про Миколу Миколайовича відомо небагато. За матеріалами архіву він – великий землевласник, потомственний почесний громадянин. Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр. в його будинку відкрився лазарет Червоного Хреста, де лікувалося 40 вояків. Він утримував лазарет частково своїм особистим коштом, а також постачав харч для російської армії. 1879 р. його обрали гласним Катеринославської міської думи. Збереглися журнали засідань думи, де надруковані його виступи і пропозиції щодо покращення міських справ і господарства міста. Особливе значення має його виступ на засіданні, де обговорювалося важливе питання про напрямок будівництва залізниці через м. Катеринослав, який він гаряче підтримував. На цьому засіданні його разом із О. Полем, Г. Алексєєвим і міським головою П. Кулабуховим обрали членом делегації від міської думи для поїздки до С. Петербургу з клопотанням про будівництво залізниці. Він також входив до складу новоствореної санітарної комісії міста [4]. Правнука Галина надіслала до музею портрет прадіда, – який її мати зберегла до сьогодення. Написаний на невеличкому овальному склі (на жаль розколотому навпіл) олійними фарбами, частково стертий, він все ж таки доносить до нас образ найстаршої відомої особи з роду Хреннікових…
Мати Володимира – Любов Прокопівна, походила з відомого в місті роду Белявських, про який ми маємо більше відомостей. Її батько Прокіп Андрійович (1803-1870) був потомственним почесним громадянином (1858 р.), купцем першої гільдії, міським головою у 1846, 1851-54 рр.[9]. Родом з Нових Кайдак, з купецької родини. Подружжя Белявських мало двох доньок – Ганну (1850 р. н.) і Любов (1852 р. н.). Мав велику торгівлю лісом. Під час Кримської війни 1853-56 рр. він неодноразово робив пожертви місту на військові і господарські витрати [3]. Був почесним старшиною дитячого притулку, заснував лікар для хворих на цингу людей. За клопотанням міської думи у 1851, 1852 і 1853 рр. його нагороджували золотими медалями за сумлінну і тривалу службу на користь міста та значну благодійність [3; 10]. Після його смерті за заповітом в місті побудовано лікарню і богадільню ім. П. Белявського, які утримувалися за рахунок пожертвувань нащадків родини. Портрет П.А. Белявського за рішенням міської думи було встановлено у залі міської думи. Можливо, що саме цей парадний портрет зберігається сьогодні в історичному музеї. З нього дивиться на нас красивий сивочолий чоловік, на сюртуку якого нагрудна медаль “За защиту Севастополя”, а на шиї дві золоті медалі на стрічках. На рукавах і бортах сюртука – металеві ґудзики із зображенням герба м. Катеринослава. Дослідження історії портрету триває [2].
Мабуть схожою на свого батька була Любов Прокопівна, про яку у спогадах йдеться наступне: “Бабушка Любовь Прокофьевна была красавицей – блистала на балах!!! Каждый вечер на балу имела по несколько предложений, но в замужестве счастливой не была. Умерла бабушка от скоротечной чахотки в 36 лет. Расцвет жизни!!!”. Померла Любов у 1882 р., тобто у 30 років, про що повідомила місцева газета “Екатеринославский листок”: “После смерти недавно умершей госпожи Хренниковой остались дети и огромное состояние. Опекуном детей является вдовец г. Хренников.” Подружжя мало трьох дітей – доньок Марію і Віру (померла у дитинстві) і сина Володимира (1876 р. н.). Його фото у віці 1-1,5 років надіслала Галина Кир’якова (фото Катеринослав, фотограф -Міткін). За розповідями Марії Петрівни, Володимир багато читав, займався спортом. У домі була велика бібліотека, спортивна зала із багатьма знаряддями: усім цим користувалися і діти Володимира. Володимир закінчив політехнічний інститут у Петербурзі, де товаришував із В. П. Мазуренко і М. Скрипником [8].
Дружина Володимира – Марія Петрівна Мазуренко родом з області Війська Донського, тобто Ростовського повіту Катеринославської губернії (тепер територія Росії). Історія походження роду Мазуренків більш романтична. Батько Марії – Петро Мусійович – позашлюбна дитина від князя і черкешенки, яку він викрав з гарему. Їхні імена не збереглися. Відомо тільки, що вона прожила до 106 років і весь час благала князя повернути її на батьківщину. Мешкала у окремому будинку, що побудував для неї князь, а син Петро жив у будинку князя, навчився грамоті, але був кріпаком. Під час селянської реформи селяни обрали його ходоком по справах до повітового міста. Його дружина – Христина Єгорівна, кріпачка. Подружжя мало 7 дітей – п’ять хлопців – Дмитра, Семена, Віктора, Василя, Юрія і двоє дівчаток – Марію та Єлизавету. Брати успадкували від черкешенки “собачий” розріз очей, а до дівчат ця риса не перейшла. Усі діти Мазуренків отримали вищу освіту [8]. Марія закінчила гімназію, навчалася у Петровсько – Розумовській сільськогосподарській академії, з якої її виключили за участь у революційній діяльності, заарештували і вислали на Дон. Щоб отримати освіту вона їде до Європи – у Лозанну, де навчається у медичному інституті. Тут, у Лозанні, вона і познайомилася з Володимиром. “У них был долгий и по словам мамы красивый роман. Папа сделал маме предложение после окончания эмиграции, но дед Пётр Моисеевич ему отказал. Папа уехал в Америку, путешествовал и вторично сделал предложение маме и дедушка дал согласие”, – пише Марія [8].
У родині Хреннікових було четверо дітей. Хлопцям дали ім’я Богдан і Тарас, мабуть на честь Хмельницького і Шевченка. Марія з розповідей матері, пише: – “Тараса до крестин называли Николаем, в честь дедушки, а папа все говорил: “Вот я вам устрою сюрприз.” Когда начали крестить, то папа сказал батюшке, чтоб назвали сына Тарасом, а не Николаем. Все были удивлены, но не возражали.” [8, с.7]. З іменем Богдана прийшлося клопотатися, бо у православних іменниках його не було. Охрестили його Георгієм, але в родині називали Богданом. Діти мали в родині пестливі імена: Тараса називали Тарасиком, доньку Галина – Галюнею, а останню і наймолодшу Марію, Мурою, Муравійчиком. “Жили красиво, счастливо. Папа был заботливым отцом, следил за нашим воспитанием. У нас жили три гувернантки: немка, француженка и дети из Галиции приглашали гувернантку, которая учила нас украинскому языку – “рідній мові”, яку ми вже забуваємо на превеликий жаль. Знаю, что папа очень и очень любил Украину. У нас в доме была “большая столовая” стены которой были расписаны украинским орнаментом. Рассказывала мама, что мальчики когда подросли носили “оселедці” и даже раз пошли в гимназию, но их там здорово “потаскали” и пришлось “оселедці” сбрить и больше их не отращивали.”[8]. Володимир Миколайович любив робити подарунки дітям і особливо дружині – одяг, прикраси. “Эти вещи папа старался покупать на выставках в Москве и др. городах, поэтому они были уникальными. Особенно помню одно платье: чехол был желтого цвета атлас, само платье из черного шелкового тюля, вышитого бисером золотого и голубого цвета. Это платье берегли для меня, так как прочили мне судьбу актрисы, но увы судьба решила иначе.”[8].
У 1915 р. родина почала розпадатися і остаточно Володимир Миколайович залишив її у 1917 році, одружившись на жінці. “Был ли он счастлив со второй семьей – не знаю. В этой семье у него было два сына – Володя и Богдан, о их судьбе ничего не знаем, хотя мы их разыскивали.” [8].
Щасливе і красиве родинне життя припинилося драматично. Що було причиною розлучення – достеменно не відомо. Дещо прояснити можуть короткі характеристики кожного. Друзі Володимира Миколайовича – М. Скрипник і В. Мазуренко називали його “поперешним” за упертість за характером. Марія супроводила свої спогади зауваженням: – “Горькие воспоминания о папе не хочу писать, пусть их сотрет время”. Тобто, можливо вона вважала саме його винуватим у розпаді родини. З іншого боку Д. Дорошенко характеризує Марію Петрівну, з якою йому доводилося працювати у “Просвіті”, як “капризну і вередливу пані”. Як кажуть у народі “наскочила коса на камінь”. Але все ж таки за спогадами Марія Петрівна дуже любила свого чоловіка і після розлучення навіть зробила спробу покінчити із життям – “её вытащила из петли наша бонна”, – пише у листі Марія Юріївна.
За версією М. Чабана, можливим приводом до розлучення була п’ята дитина Марії Петрівни – донька Надія, яка начебто була не від Хреннікова. Але це під великим питанням. У своїх спогадах Марія Юріївна ніде не згадує про п’яту дитину матері, свою сестру, хоча на фото 1920-х років, надрукованому у книзі М. Чабана “Діячі Січеславської “Просвіти” вони обидві, як зазначає автор, зображені поряд із матір’ю. Чому? Питання залишається відкритим.
Розпад родини прийшовся на доволі складний час – йшла Перша світова війна, а потім – Лютнева революція, громадянська війна. До страждань особистих, родинних додалися ще й загально – громадянські. Найстрашніші і важкі роки прийшлися на громадянську війну, коли родина понесла моральні і матеріальні збитки, зазнала утисків і принижень. “Червоні” тероризували родину як “соціально небезпечний елемент”, неодноразово грабували будинок на очах у дітей. “Тут проявилась вся мама: её храбрость, выдержка, мудрость и умение жить в тяжелых условиях. Как она сохранила нас и себя живыми – одному богу известно!” – пише Марія. Як дружину Хреннікова її заарештовували: два місяці вона навіть просиділа у в’язниці. Будинок по вул. Клубній, 11, де мешкала родина, забрали, але пізніше повернули. Чимало епізодів описує Марія Юріївна про життя родини у часи громадянської війни. “В те годы могли ночью позвонить и сказать: “Ты жена Хренникова?” – Мама говорит: “Да!”. Приготовь нам столько тысяч, если не приготовишь – расстреляем. Мама отвечала: – “Приходите хоть сейчас расстреливать, таких денег у меня нет, а Хренников меня оставил с детьми, где он – не знаю.” [8].
Час минав швидко. Декілька років дискомфорту, або навіть шоку, в яких перебувала родина, поступово відходили, притуплювалися. Свідомість і невідступність перемін, що звалилися на родину, були вочевидь. Повсякденність входила до своїх берегів, буденщина починала брати верх над надзвичайністю. Подолавши в тій чи іншій мірі проблеми адаптації до нових умов, родина шукала для себе шлях переходу до фази формування інших морально-психологічних настанов. Нове життя пропонувало зовсім новий їх образ. У 1923 році Марія Петрівна одружилася із І. Ю. Матросовим, більшовиком. Він любив і турбувався за неї і дітей. 1930 р. разом з чоловіком переїжджає до Харкова, де й мешкає до кінця своїх днів (померла у 1963 р.).
Після 1917 року Володимир Миколайович зустрівся з дітьми лише у 1927 році. Відбувалося це у Києві, де мешкала його сестра Марія з чоловіком П. Латинським. Донька Марія приїхала на цю зустріч спеціально з Одеси, Тарас – з Дніпропетровська, а Галина мешкала в Києві, де навчалась. “К поезду, чтобы встретить меня наши опоздали, а Галюня сказала папе: “Идите встречать Муру без нас, интересно, узнает ли она Вас?”. Коли вони бачились в останній раз, Марії було 4 роки. “Я вышла из вагона, озираясь по сторонам. пошла вдоль состава: Через некоторое время увидела папу. Он стремительно шел мне навстречу, у него разлетались полы чешучевого пиджака. Мы быстро шли навстречу друг другу и я попала в крепкие, ласковые отцовские объятия. Все были рады, что я узнала папу, а я в особенности! Да, это была первая и последняя моя сознательная встреча с папой”. [8].
В. М. Хренніков мешкав у Грозному, а помер у 1935 р. в Кисловодську. Про його смерть родина дізналася випадково.
Як протягом ХХ ст. складалася доля дітей і родичів цієї української родини? Про це йдеться в останньому, третьому розділі спогадів. Родина Волоцьких, тобто Ганна Прокопівна (Белявська) і її чоловік Павло Тимофійович (дворянин, військовий у відставці, гласний міської думи 1871-1874 рр. і 1883-1886 рр., благодійник, попечитель богадільні ім. П. Белявського) під час громадянської війни емігрували. Марія Юріївна так пише про цей момент в їхньому житті: – “Все Волоцкие уехали за границу из нашего дома. Ночью они приехали к нам и очень звали маму ехать с ними, но мама категорически отказалась. Помню, сколько было слез, рыданий при расставании. Это надо было пережить и прочувствовать; как горько и тяжко уезжать с родных мест. Но мы остались, а их судьба была сложной.” [8]. Листування тривало до 1932 року, після якого родина не мала ніяких звісток про них.
Сестра Володимира Миколайовича – Марія разом із чоловіком П. А. Лабинським померла у Києві під час голоду 1932 р. Єлизавета Мазуренко, сестра Марії Петрівни і мати відомої української поетеси і художниці Галини Мазуренко у 1935 р. була заарештована за звинуваченням у контрреволюційно – націоналістичній діяльності серед молоді. Її били, зламали ребра у катівнях НКВС в м. Києві, де вона і померла.
Після розлучення Володимира і Марії їх доньок удочерив дядько Юрій Петрович Мазуренко. Доля його була складною – працював на партійних посадах, як ворог народу був засланий на Соловки. Марія Володимирівна Хреннікова (1913 р. н.) прожила усе доросле життя за прізвищем Мазуренко і по батькові – Юріївна, давши собі слово ніколи його не змінювати, яка б доля її не спіткала. У 1929 р. вона закінчила трудову школу у Дніпропетровську, потім навчалася у Харківському хіміко – силікатному технікумі. 1941 р. продовжила навчатися у Алматинському університеті, з якого її виключили за соціальне походження, але після тривалих клопотань, відновили. Разом з чоловіком, Г. З. Кирьяковим, професором хімії, мали двох дітей – доньку Галину, історик за фахом і сина Олеся, лікаря.
Доля старшого сина Хреннікових – Богдана (1906 р. н.), була наступною. Підчас громадянської війни він пішов з дому і тривалий час про нього не було ніяких відомостей. Знайшли його у Празі Волоцькі таким, що помирав від голоду. Вони улаштували його в інтернат для дітей емігрантів, що під Прагою. 1926 р. він закінчив гімназію, а потім Празький політехнічний інститут ( у 1930 або 1932 рр.). Богдан надіслав матері у 1926 році свою фотокартку з Праги, яку дуже цінувала родина і яка зараз знаходиться у музеї. Листування з ним припинилося у 1932 р. і з того часу родині про нього нічого невідомо.
Донька Галина (1907 р. н.), навчалась у приватній гімназії, Одеському інституті шляхетних дівчат. В Києві отримала вищу юридичну освіту, працювала слідчим, але за соціальним походженням – заборонили. Тоді вона закінчила другий інститут – педагогічний у Харкові, навчалася в аспірантурі, захистила дисертацію з психології. Лекції читала українською мовою. Родинне життя у неї не склалося. Разом із подругою вони взяли на виховання хлопчика, але він отримав прізвище подруги – Юра Скрипник. Померла у Харкові 1993 р. Її фото теж зберігається в музеї.
Син Тарас (1910 р. н.) отримав вищу освіту інженера – електрика, але досить пізно, причиною чого було соціальне походження. Викладав у Севастополі. Він також змінив своє прізвище на Степнов (за спогадами він був закоханий у жінку, яка мала таке прізвище). 1962 р. від останньої дружини мав сина Дмитра, який носив прізвище матері. Фото Тараса у віці 50 років надіслала Марія Юріївна.
Після смерті М.Ю. Мазуренко музей листувався із Галиною Глібівною, її донькою. Вона надіслала нам деякі документи бабусі і матері часів їх життя та діяльності у Катеринославі, фотокартки, оксамитову серветку з будинку Хреннікових. [7]. Листування припинилося майже два роки тому. В останніх листах Галина сповіщала про важкий матеріальний стан родини, до якого після смерті матері додалися ще й духовні страждання. Лише листування з історичним музеєм і усвідомлення того, що на батьківщині пам’ятають їх предків – родину Хреннікових – Мазуренко, надають нащадкам якихось сил і бажання жити. Та як же не пам’ятати, бо стоїть у самому центрі міста монументальна будівля, яка ще за часів придушення українства вважалася за своїм художньо – образним рішенням неофіційним пам’ятником слави Січі Запорізької. Побудована у стилі українського модерну, або як назвав його автор проекту і власник В. М. Хренніков – “Відродження України”, під могутнім впливом і конкретною допомогою Батька запорізького – Д. І. Яворницького, воно і сьогодні є окрасою нашого міста, перлиною архітектури України. [12].
Джерела та література
1. Гревс І. Місто як предмет краєзнавства //Краєведение. -1924. – №3.
2. Дніпропетровський історичний музей. Портрет купця Белявського П.А. Х – 327.
3. Державний архів Дніпропетровської області. – ф.1684, оп.2, спр. 622.
4. Журналы Екатеринославской городской думы. – Екатеринослав, 1879.
5. Листи М.Ю. Мазуренко до В.І. Лазебник. Алмата – Дніпропетровськ, 1999 – 2001 // Приватний архів В.І.Лазебнік
6. Листи Г.Г. Кир’якової до В.І. Лазебник. Алмата – Дніпропетровськ, 2001 – 2003 // Там само.
7. Листи В. М. Хреннікова до- Д.І. Яворницького. Катеринослав – Катеринослав, [1910 ] // Фонди ДІМ. – Арх. 21120.
8. Мазуренко М.Ю. Воспоминания о родных Марии Петровне и Владимире Николаевиче Хренниковых. Алмата, 2000 // Приватний архів В.І.Лазебнік.
9. Російський державний історичний архів, ф. 1343, оп. 39, спр. 399.
10. РДІАВ ф. 1287, оп. 15, спр. 572.
11. Чабан М. Діячі Січеславської “Просвіти” (1905 – 1921). – Дніпропетровськ, – 2002. 12. Чепелик В. Український архітектурний модерн. – К.: 2000.
Автор: Лазебнік В.І. – зав. відділом “Історії України і краю др. пол. ХVI – 1917 р.”
