Більшість сучасних українських історіографів вважає 1920-ті – початок 1930-х рр. дуже своєрідним етапом розвитку української історіографії, сутність якого полягала у синтезі української дореволюційної та нової радянсько-марксистської історіографічних традицій. У тодішньому суспільстві спостерігався підвищений інтерес до минулого, який стимулювала ще існуюча тоді можливість для гострих та досить відкритих дискусій. У свою чергу більшовицька влада намагалась поширити у суспільстві свій варіант історичної пам’яті [30]. Унікальну історіографічну ситуацію цього перехідного періоду зумовила дія багатьох чинників, зокрема, активна діяльність та взаємодія цілої мережі установ та товариств. Попри активізацію у вивченні української історіографії 1920-1930-х рр. далеко не всі з товариств стали об’єктом історіографічного аналізу. Традиційно увагу дослідників привертала діяльність установ, що були зорієнтовані на вивчення історії – Істпартів, краєзнавчих комісій тощо. Натомість українські відділення «Всесоюзного общества бывших каторжан и ссыльнопоселенцев» досі не усвідомлені як важливі історіографічні осередки, що також впливали на історичну свідомість громадян, були тісно пов’язані з рештою товариств [1]. Метою цієї статті є розгляд історико-пропагандистської діяльності Одеського відділення «Товариства бувших каторжан, політв’язнів та засланців», зокрема, його музейної комісії. Стаття ґрунтується на майже не опрацьованих численних актових матеріалах з відповідного фонду Державного архіву Одеської області та історіографічних джерелах (публікації членів відділення).
«Общество бывших политкаторжан и ссыльнопоселенцев» було відкрито у Москві 21 березня 1921 р. з ініціативи Ф. Дзержинського, Я. Рудзутака, Е. Ярославського та ін. Товариство діяло до 1935 р. У перший же рік існування товариство нараховувало 200 членів, а через 10 років – 2759. Членом міг стати будь-який засуджений, який не подавав владі прохань про помилування та відбувший покарання за політичну діяльність до 1917 р. на каторзі чи засланні. У 1924 р. товариство було перетворено у загальносоюзну організацію [2]. У 1928 р. воно мало 50 філій, серед них в УРСР – у Києві, Харкові, Одесі та ін. Невдовзі після виникнення товариство взяло курс на більш широку діяльність, аніж взаємодопомога колишнім учасникам революційного руху. Важливим напрямком діяльності товариства було проголошено збирання та поширення інформації про історію революційного руху ХІХ – початку ХХ ст. З цією метою у 1926 р. при Центральному Московському товаристві був заснований музей з бібліотекою та архівом. Головний друкований орган товариства «Каторга и ссылка» перетворився на авторитетний історичний часопис. Цінні історичні матеріали друкувались у виданнях «Историко-революционная библиотека» та «Классики революционной мысли домарксистского периода». Фактично товариство часто підміняло діяльність Істпартів, формально лише допомагаючи цим установам як громадська організація.
Одеське відділення товариства було засновано у 1922 р. ініціативною групою з 6 осіб, серед яких особливо виділялись відомі народовольці С. Мартиновський та Н. Осипович. Останній через 10 років зазначав, що спочатку діяльність відділення гальмувалась внутрішніми протиріччями, звужувалась лише до надання допомоги старим революціонерам [12, арк. 29-33]. Одеський відділ мав 5 підвідділів у Миколаєві, Херсоні, Первомайську, Балті та Зінові’ївську. У 1923 р. була створена Рада товариства, завдання розширились до культурно-просвітницьких, взято курс на формування музею, збирання матеріалів з історії революційного руху. Рада відділення складалась з 9 осіб, президія – 4. Було засновано 7 комісій, серед них – музейна. У 1927 р. кількість членів Одеського відділення досягла 74 осіб. Серед них в Одесі мешкало 58. Соціальний склад товариства виглядав таким чином: 52 особи мали вік від 40 до 49 років, за професією було найбільше робітників, за національністю – 23 росіянина, 36 євреїв, 14 українців, за партійністю – членів КПбУ – 29, безпартійних – 47. Більшість осіб мали лише середню освіту, перебували у революційному русі з 1903-1904 рр. До 1917 р. деякі були серед меншовиків, Бунду тощо [8, арк. 12; 7, арк. 44].
Історико-дослідницьку діяльність координувала відповідна секція, що складалась з 3 осіб. Найбільш помітним внеском цієї секції було видання протягом 1925-1927 рр. 8 номерів журналу «Кандальный звон», на сторінках якого було надруковано багато історико-революційних статей, спогадів, некрологів, частина з яких ґрунтувались на архівному матеріалі одеського крайового архіву, зокрема, з маловивченого фонду одеського жандармського управління.
Два члени Одеського відділення виявили найбільшу активність на ниві історичних досліджень. Наум Маркович Осипович (1870-1937) народився у родині рибака в Очакові. Після завершення навчання в училищі переїхав до Одеси, де збирався поступити у Новоросійський університет. Однак з 1886 р. він став членом партії «Народная воля». Працював на заводі. Був заарештований та відбув заслання. У 1900 р. за дорученням «Общества распространения просвещения между евреями в России» дослідив ступінь письменності єврейського населення Бесарабської губернії. З 30 років писав у єврейських виданнях белетристичні оповідання про побут євреїв півдня України. У 1910-1912 рр. він жив у Швейцарії, де скінчив (1912) Вищу школу соціальних наук. У 1919-1926 рр. він очолював правління «Южного товарищества писателей». У 1917-1922 рр. він очолював комісію з розкриття псевдонімів секретних співробітників, провокаторів доби царизму [5]. Але, як парадокс, одного разу його самого звинуватили у написанні до 1917 р. вірнопідданої статті. У 1920-х рр. він редагував «Кандальный звон». Праці Н. Осиповича були написані на основі багатьох раніше невідомих архівних джерел. Він був унікальним спеціалістом з історії діяльності царської охранки в Одесі, зокрема, провокаторів. Однак часто застосовував напівбелетристичний стиль викладу, на досить низькому археографічному рівні публікував джерела. Тим не менш, його праці зберігають певне пізнавальне значення й до сьогодні [22-29].
Григорій Мойсейович Кофф (1883-?) народився у Кишиневі у родині міщан. Отримав лише середню освіту. З 1901 р. брав участь у революційному русі у лавах РСДРП, зокрема, в Одесі у 1905-1907 рр. Був тричі заарештований. Біля трьох років провів в ув’язненні [9]. Наукова, публіцистична та мемуарна спадщина Г. Коффа складається з близько 20 праць, опублікованих у провідних виданнях Одеси, Харкова та Москви. Ці праці були типовими для тогочасної історико-революційної, часто історико-меморіальної історіографії. Автор глорифікував революційний рух. Його праці сприяли формуванню джерельної бази вивчення революційного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. завдяки оприлюдненню в них низки документів з одеського архіву, щоправда іноді на низькому археографічному рівні [13-21].
Позаяк діячі товариства були впевнені, що «не только историко-научная, так сказать пассивная сторона деятельности, освещается роль отдельных лиц и моментов, но и агитпропмассовая. Она воспитательного характера, поскольку направляется на поднятие культурно-политического сознания молодняка и трудящихся масс», відділенню вдалося за підтримки влади налагодити активну пропагандистську діяльність. Було проведено сотні вечорів спогадів, лекцій, зустрічей з молоддю, робітниками, колгоспниками. Історичні сюжети, головним чином з історії 1905 р., займали провідне місце у цих акціях. Укладаючи на початку 1930-х рр. договір про соціалістичне змагання з Харківським відділенням, одесити зобов’язувались влаштувати серед робітників, червоноармійців та молоді 500 доповідей, зокрема, про початок революції 1905 р., про падіння царизму та звільнення політв’язнів, Паризьку комуну, Ленський розстріл, повстання на Потьомкіні, Всеросійський страйк, єврейський погром в Одесі [6]. У 1926-27 рр. було влаштовано 85 вечорів та зборів, члени товариства виступили у 39 організаціях з 51 доповіддю, які вислухало 18 тисяч осіб [7, арк. 21]. Виступали не лише колишні засланці, але й викладачі одеських вищих навчальних закладів, представники наукової еліти Одеси. Так, відомий історик, архівіст О. Рябінін-Скляревський прочитав лекцію «Повстання Чернігівського полку», професор Сухов О. «1906 р. в Одесі» [11, арк. 107]. Роль важливого осередку поширення історичних знань була покликана відігравати бібліотека товариства, здебільшого історико-революційного характеру. Наприкінці 1920-х рр. бібліотека складалась з 1806 книг, але мала лише 56 постійних читачів, здебільшого членів товариства [7, арк. 92].
Діячі Одеського відділення тісно співпрацювали з Одеським істпартом, зокрема, з його музеєм. Як зазначав один з провідників Одеського відділення товариства каторжан І. Хмельницький «формально Мартиновский не стоял во главе истпарта, но всем известно, что историко-революционный музей – дело рук С.И. Он создал музей из ничего. Он много своего отдал музею» [10, арк. 29]. Певний час музей революції при істпарті очолював Г. Кофф [4, арк. 53].
В свою чергу діячі Одеського відділення товариства каторжан услід за центральним товариством у Москві організували власний музей «Каторги и ссылки», тісно співпрацюючи з аналогічними музеями при інших відділеннях. Музей «Каторги и ссылки» розглядався як «опорный пункт для развития исследовательской работы по восстановлению прошлого русского политической каторги и ссылки, а также центра, где молодое поколение могло бы видеть это прошлое, отраженное в вещественных памятниках» [11, арк. 80]. Формально музей розпочав працювати майже відразу після відкриття відділення у вигляді «кутка» у приміщенні товариства на вулиці Леніна (колишня Рішельєвська), 12. У 1926 р. музейна комісія (4 особи) планувала реорганізувати куток декабристів, в’язниць, розміщення в них біографічних даних, експозицію до 10-річчя Жовтневої революції, діорами, гасла та знімки, активізувати екскурсії. У 1927-1928 рр. під час 31 екскурсії музей відвідала 931 особа [8, арк. 4, 7]. Експонати були систематизовані по кутках відповідно різним централам та місцям заслання, виготовлено 88 художніх портретів. Реєстр експонатів нараховував 121 номер. [11, арк. 250-251]. Діячі товариства констатували, що кімнати, відведені для музею, вже не вміщають всіх експонатів. Частина останніх, за зразком центральних музеїв, розвішувалась у всіх приміщеннях товариства. Це актуалізувало завдання виділення окремого, розширеного, приміщення для музею. Однак звіти одеського відділення свідчать про те, що справа облаштування музею була далеко не на провідному місці в його діяльності. З близько 600 засідань Ради музею було присвячено лише 10. На музей було витрачено 332,87 руб., що складало 1,48% від загальних витрат [7, арк. 1-3, 67].
До того ж активісти товариства відчували певну методологічну розгубленість. На нараді музейних працівників Г. Кофф наголосив на тому, що музей має сприяти основному завданню товариства: «навчити ненавидіти наше минуле». Однак він виступив проти паралелізму у роботі з музеєм революції Істпарту. «Одне з двох – або «Каторга и ссылка» або музей революції. Я за музей», – наголошував він. Він вважав, що пропорцію у місцевими та загальними експонатами вкаже саме життя. На його думку, матеріали мали бути презентовані за допомогою хронологічного способу. Експонати мали бути присвячені виключно історії репресій у тісному зв’язку з історією класової боротьби та на основі аналізу соціально-економічних відносин. Він скаржився на невизначеність Москви у вирішенні схеми музеїв [3, арк. 7]. Попри ці сумніви, Г. Кофф проявив велику активність у налагодженні роботи музею як його завідуючий та вчений секретар музейної комісії. До справи облаштування музею він підійшов рішуче, наказуючи, що «треба закріпити вітрини для того аби можна було поки Харків або Москва розчухаються з новими настановами та методами роботи проводити екскурсії [3, арк. 35]. Активними діячами музейної справи були також завідуючі музеєм Родіонов та Рогов.
Про склад експонатів музею та проблеми комплектування свідчить ділове листування керівництва музею одеського відділення з аналогічними інституціями. Відповідаючи на запит полтавського відділення, Г. Кофф зазначав, що в Одесі оригінальних макетів мало. Є спроби дати напівопуклі зображення: фігури вирізані з фанери, відповідно розфарбовані, зі збереженням плану та перспективи. Серед експонатів він називав зображення «Вбивство товариша Шоца», «Покарання різками» (перше – з картини музею революції СРСР, друге – з фото), дублети – «Прогулянка», «Страта», «У карцері», модель з пап’є-маше старої зруйнованої Одеської в’язниці. Цінність цих макетів він вбачав у тому, що будь-яка тема, фотографія чи картина можуть бути власними засобами перетворені у макет будь-якого розміру. Він зауважував, що відгуки на експозицію різні – позитивні та негативні. На початку 1930-х рр. музей було розміщено у спеціальному приміщенні. Він працював щоденно з 12 до 20 вечора, приймаючи відвідувачів безкоштовно.
На початку 1935 р. планувалося організувати виставки присвячені смерті Леніна, 9 січня. організувати відділи – «Масовий рух С. Разіна та Пугачова», «Каральна політика самодержавства», «Переслідування попередників марксизму», «Південноросійський союз робітників». У листі до Центрального музею «Каторги и ссылки» у Москві. А. Родіонов вказував, що в одеському музеї революція 1905 не показана. «Місцевий матеріал далеко не рівноцінний, що буде послаблювати вплив на відвідувачів», – зазначав він [6, арк. 4-8]. Однак великі плани діячів Одеського відділення були перервані закриттям товариства у 1935 р. Більшість експонатів музею не збереглося, тим більше, що вони не мали великої історичної цінності. Проте не виключено, що деякі з них могли потрапити згодом до фондів Одеського Історико-краєзнавчого музею.
Отже, Одеське відділення «Всесоюзного общества бывших каторжан и ссыльнопоселенцев» надало суттєву допомогу Істпарту у справі збереження історичних джерел, інтенсифікації музейної справи, підвищення громадського інтересу до історії. У лавах товариства перебували ентузіасти своєї справи, що діяли виключно на громадських засадах. Публікації членів товариства у центральних авторитетних виданнях сприяли підвищенню історіографічного статусу Одеси. Водночас, діяльність товариства була ланкою на шляху до тотальної політизації та догматизації історичної думки, засобом формування однобічних та викривлених уявлень про історію України, глорифікації часто не таких вже і героїчних та позитивних дій радикалів. Заперечивши традиції культури попереднього періоду, діячі товариства, формуючи музей, були змушені фактично продовжити досвід облаштування маленьких виховних музеїв (педагогічний музей в Одесі до 1917 р.), внісши у цю справу лише ще більший ідеологічний струмінь.
Бібліографічні посилання
- Водотика С.Г. Наукове життя Одеси 1920-х рр. (структура та взаємодія дослідних установ гуманітарного профілю) // Одесі-200. [Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста]. – Ч. ІІ. – Одеса, 1994. – С. 111-113.
- Всесоюзное общество политкаторжан и ссыльнопоселенцев. Образование, развитие, ликвидация. 1921-1935. – М., 2004.
- Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 108.
- ДАОО. – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 1409.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 246.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 183.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 3.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 31.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 342.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 351.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 4.
- ДАОО. – Ф. Р-2636. – Оп. 1. – Спр. 82.
- Кофф Г.М. До питання про охорону революційної старовини // Одеса. [Збірник матеріалів одеського крайової комісії для охорони пам’яток матеріальної культури]. – Одеса, 1927.
- Кофф Г.М. Из истории тюремных «волынок» // Кофф Г.М., Сушкин Г.Г. Тюремные «волынки». – М., 1928. – С. 1-14.
- Кофф Г.М. Из недр Архива // Каторга и ссылка. – № 1. – 1929.
- Кофф Г.М. Из недр архива: [К 50-летию первого вооруженного сопротивления в Одессе]. // Вісник Одеської комісії краєзнавства при ВУАН. – 1929. – Секція соціально-історична. – Ч. 4-5. – С. 114-115.
- Кофф Г.М. Июльская забастовка в Одессе в 1903 г. // Всеобщая стачка 1903 г. на Украине. – Харьков, 1928. – С. 11-22.
- Кофф Г.М. К делу о первом вооруженном сопротивлении в Одессе в 1878 г. // Каторга и ссылка. – № 8-9. – 1928. – С. 100-109.
- Кофф Г.М. Палачи, тюремщики, провокаторы // Пути революции. – 1926. – № 1-4.
- Кофф Г.М. Социал-демократическая организация в Одессе в период империалистической войны // Летопись революции. – 1927. – № 3-4.
- Кофф Г.М. Христианское милосердие генерал-губернатора // Пути революции. – 1926. – № ІІ-ІІІ.
- Осипович Н.М. В грозовые годы // Кандальный звон. – 1926. – № 3. – С. 31-87.
- Осипович Н.М. Документы о «невинном» человеке [Говорюхине]. // Каторга и ссылка. – № 5. – 1923. – С. 85-90.
- Осипович Н.М. Как тайное стало явным // Кандальный звон. – 1925. – № 2. – С. 5-31.
- Осипович Н.М. Карьера профессора Бугаевского // Кандальный звон. – 1926. – № 5. – С. 86-109.
- Осипович Н.М. О Красной сотне // 1905. Революционное движение в Одессе и на Одещине. – Одеса, 1925. – С. 235-238.
- Осипович Н.М. Один из своих (из рассказов о секретных сотрудниках) [Провокатор Г.П. Хавкин]. // Каторга и ссылка. – № ІХ. – 1924. – С. 61-91.
- Осипович Н.М. Рассказы о секретных сотрудниках // Кандальный звон. – 1925. – № 1. – С. 115-134.
- Осипович Н.М. Черный октябрь // 1905. Революционное движение в Одессе и на Одещине. – Одеса, 1925. – С. 220-235.
- Удод О.А. Історія в дзеркалі аксіології: Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу в 1920-1930-х роках. – К., 2000. – 292 с.
Автор статті: Музичко Олександр, доцент Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
