Історія відтворення кожного меморіального музею, досвід його роботи, ті труднощі і проблеми, які постають перед ним, типові і якоюсь мірою однакові для всіх музеїв. Разом з тим у кожного музею тільки свої, одному йому притаманні особливості і традиції.
Історія відтворення меморіального будинку-музею видатного українського вченого Дмитра Івановича Яворницького була такою ж тернистою, як і його життєвий шлях. Будинок мав долю господаря Влада не готова була сприйняти Д. І. Яворницького інакше, як небезпечного націоналіста, через це й питання відновлення меморіального будинку поставало багато років. Були навіть пропозиції його знесення. Та, незважаючи на все це, споруді судилося. жити.
В домі, побудованому в Катеринославі у 1905 р., Д. І. Яворницький прожив останні 35 літ свого життя. За його власним заповітом від 1.IX.1923 р. все майно і садиба після його смерті перейшли у власність його дружині Серафимі Дмитрівні. Усвідомлюючи значення діяльності Д. І. Яворницького і маючи бажання залишити для нащадків пам’ять про нього, як приклад подвижницького життя та діяльності, вона звернулася до влади з проханням створити в будинку музей.
Постановою від 17 лютого 1941 р. прохання задовольнили. Історичний музей було зобов’язано відкрити в оселі вченого свій філіал. За дружиною академіка та її сестрами була закріплена незадіяна під музей частина: три кімнати, кухня та туалетні приміщення. Та війна 1941 — 1945 рр. перешкодила цьому. Під час боїв будинок постраждав: снарядами були пошкоджені кухня, мезонін, і ганок. Зруйновану веранду повністю відновили лише під час реставрації будинку-музею у 80-ті роки. Залишаючи помешкання, фашисти вивезли частину меблів, картин та інших предметів.
Після смерті Серафими Дмитрівни (1943 р.) до 1961 р. в будинку жили її сестри та хатня робітниця. Незважаючи па те, що за рішенням Дніпропетровської міської Ради депутатів трудящих № 1094 від 18 липня 1946 р. необхідно було відкрити в будинку вченого музей, до 1964 р. він слугував фондовими приміщеннями історичного музею.
З 1964 по 1974 рр. в будинку працювала одна кімната-музей, і Інші приміщення мали те ж саме призначення.
8 серпня 1970 р. місцева виконавча влада прийняла рішення про зарахування будинку до числа визначних історичних пам’яток.
Через аварійний стан будинку в 1974 р. кімнату-музей було закрито для відвідувачів. Цього ж року вчена рада історичного музею порушила питання про реставрацію та відновлення меморіального буднику-музею, на що отримала дозвіл від виконкому міської Ради лише через 8 років — 27 січня 1982 р.
На жаль, не можна сказати, що все робилося вірно з самого початку. Помилковою була ідея відтворити тільки меморіальний будинок, а не всю садибу, як заповідник. Адже територія садиби збереглася у повному розмірі. Необхідно було повернути музею лише частину земельної ділянки, яка потрапила у володіння лікарні. Садибу було відтворено лише через 8 років роботи вже діючого меморіального будинку-музею.
Відтворення кожного меморіального будинку-музею передбачає його реставрацію, насамперед достеменне відтворення самого будинку, його архітектури. У даному випадку протягом двох років вівся капітальний ремонт, в результаті якого з будинку зникли меморіальні вікна, віконниці, двері, підлога, зруйновані груби в кабінеті та їдальні, а у вестибюлі серед розписів 1920 року покладено сучасний кахель. Не змогли скопіювати і гвинтові східці в мезонін.
Всі меморіальні споруди на території заповідника, в якому б стані вони не були, бажано реставрувати. Як видно з соціологічних досліджень, відвідувачі цікавляться абсолютно всіма меморіальними будівлями, тому що це той мікросвіт, в якому мешкав господар. Враховуючи це, невірним було знесення повітки, яка стояла поряд з будинком.
Негативно вплинули на справу скорочення і зміна науковців та керівництво творчим процесом відновлення музею партійними органами. Саме тому декілька разів перероблявся тематичний план, що затримувало завершення робіт. Щоб відстояти свій погляд на справу, довелося шукати підтримки в АН України.
Дослідницької роботи потребувало відтворення архітектури споруди, та, на жаль, це відбувалося тоді, коли будинок вже був після ремонту. Вивчались документи, спогади сучасників, які бували в оселі вченого, оглядались будинки старих районів міста. В результаті були встановлені віконниці, за збереженими зразками зроблена фурнітура на вікна і двері. В кабінеті та їдальні були встановлені груби, кахель для яких було знайдено в експедиціях по зруйнованих будинках поч. XX ст. (він був копією меморіального). Було виявлено, що веранда та двері покриті олійними фарбами. Тому прийняли рішення зняти лак і відтворити їх у першоствореному вигляді.
Оскільки більш відомою і дослідженою була обстановка дому 30-х років (а саме вона і відтворювалась), черговою проблемою були кольори стін. За спогадами хатньої робітниці К. І. Литвиненко, це були матові олійні фарби різних кольорів, виконані у так званій формі дзеркал. Але уявити собі це ні науковці, ні художник не могли. В пошуках вирішення проблеми спало на думку зняти верхні шари стін, і виявилося, що там збереглися оригінальні кольори. Вже пофарбовані на той час стіни не відповідали дійсності, тому по оригінальних зразках, знятих зі стін в кожній кімнаті, було здійснено відтворення.
Традиційно вирішилось питання парового опалення, яке викликає питання у відвідувачів, як атрибут сучасності. Батареї було перекрито пофарбованими під колір стін щитами.
Неприпустимим явищем у меморіальних музеях є протипожежні крани, які встановлюються всупереч всім твердженням науковців Щоб запобігти псуванню інтер’єрів, їх було закрито шторами.
Реконструкція інтер’єрів житлового будинку в меморіальній садибі одне з найскладніших питань. Вони більшою чи меншою мірою можуть бути наближені до реальної картини минулого.
Як свідчать матеріали поч. XX ст., не тільки розташування кімнат у будинках, але і їх інтер’єри мали риси помітної схожості. Час диктував свої закони. Але, незважаючи на це, оселя вченого не була схожою з іншими. Неповторність творчої особистості, складний світ душі, почуттів, звичок поставав перед відвідувачами. Саме через речі можна дізнатися про устрій будинку, характери, різнобічність захоплень його мешканців, їх духовне життя.
Головними принципами експозиції будинку було:
1. Наукова реконструкція меморіальних кімнат за архівними та фотодокументами, спогадами сучасників із залученням типологічних предметів тільки тих речей, які були відомі. Комплекс меморіальних речей складає менше половини всіх предметів будинку. Тому повернення їх у власну домівку було для науковців метою номер один. Протягом багатьох років вівся їх пошук. Давалися об’яви в пресі, по радіо, надсилалися листи в антикварні магазини, розшукували родини, де бував вчений, працювали з колекціонерами. Неоціненну допомогу надала хатня робітниця К. І Литвиненко тим, що передала музею багато меморіальних речей, а також спогадами про обстановку дому, звички, манери та характер господаря, Замість меморій, які не збереглися, вводилися типологічні, які створили природне середовище для існуючих меморій та узагальнений образ того часу, в якому жив вчений.
Проблемою під час відтворення кабінету вченого була відсутність. книг, яких тут за його життя було безліч. Вони зберігалися навіть у шафах їдальні. Певна кількість книжок з власної бібліотеки Д. І. Яворницького була повернута після пошуку їх у колекціонерів, а решту доповнили типологічними.
Копіткої роботи вимагало відтворення стін кабінету, на яких було дуже багато зображень. На існуючих фото 30-х років не можна було майже нічого розібрати. Спершу було замовлено збільшення цих фото, а потім встановлювали кожну особу, враховуючи коло знайомих вченого. Абсолютно точно вдалося відновити західну стіну кабінету з портретами гетьманів. Таким же чином, повністю дослідивши архів ДІМу, враховуючи відстань між рамками, — їх кількість та профілі.
Меблевий гарнитур з вітальні був втрачений під час війни. Тому його місце зайняли типологічні речі поч. XX ст. Враховуючи спогади хатньої робітниці, науковці поставили собі за мету знайти круглий стіл, який стояв посеред кімнати. Тим більше, що з ним були пов’язані спогади про шанований господарем гопак. Пошуки були тривалі. Нарешті, після оголошення в пресі, його було знайдено і придбано для музею.
Саме у вітальні була найбільша кількість картин. Встановлювати їх довелося по фото та спогадах сучасників. В тому числі був відсутній і великий портрет Д. І. Яворницького, виконаний небожем Т. Шевченка, художником Ф. Красицьким у 1900 р. в Петербурзі. Знайдений, як і декілька типологічних, в художньому музеї, він зайняв своє колишнє місце в кімнаті.
Трохи особливою була їдальня. Стіни пофарбовані на зразок козацького куреня, як називав свій будинок сам господар. Дивним для нас був момент, коли для відтворення стін довелося на замовлення маляра розшукати пиво.
Меморіальне крісло, в якому завжди сидів Дмитро Іванович за столом їдальні, зберегла і незадовго до відкриття передала в будинок хатня робітниця. Вдалося повернути в їдальню і буфет — ми дізналися, в якій родині він знаходиться.
Оскільки власного посуду родини залишилося мало, решта була доповнена типологічним.
З почуттям жалю науковці усвідомлюють, що існує меморіальна річ, яку не можна повернути. Так, серед ціпків вченого в передпокої не вистачає палиці, подарованої йому Лесею Українкою. На жаль, останній власник, письменник І. М. Шаповал, передав її до музею Л. Українки в Києві. В поверненні ціпка до будинку Д. І. Яворницького було відмовлено.
Таким чином, відтворено меморіальні вестибюль, передпокій, кабінет, вітальня і їдальня. В спальні дружини, оскільки меморіальні речі не збереглися, створили експозицію про життя та діяльність вченого, яка побудована на оригінальних матеріалах.
Майже всі речі, які маємо в будинку, було реставровано провідним реставратором музею О. С. Сердюком, котрий в період відтворення меморіальної садиби відзначився самовідданою працею.
2. Другим принципом побудованої експозиції було оформлення експозиційної кімнати «Життя та діяльність Д. І. Яворницького» за принципом єдності місця, дії, часу, кольорової гами всього будинку. В стилі будинку було оформлено матеріали експозицій-ної кімнати, а саме в рамках, які заповнюють кабінет вченого. Зразком послужив профіль вітрин краєзнавчого музею поч. ХХ ст., який очолював Яворницький. Нашою головною метою було те, щоб ця кімната сприймалася єдиним цілим з меморіальними приміщеннями, щоб не порушити органічне сприйняття будинку відвідувачами. Побудовано експозицію за хронологічно-тематичним принципом. Комплекси матеріалів розкривають творчий потенціал і вченого як історика, археолога, етнографа, фольклориста, письменника; лексикографа, краєзнавця. Була побудована класична площинна експозиція «Життя та діяльність Д. І. Яворницького, що, як на погляд автора, саме у даному випадку, може існувати як розширення і деталізація різнобічних відомостей про вченого, Для експозиції характерна вибірковість, яка обумовлена наявністю експонатів та обмеженістю площі кімнати.
Територія навколо будинку була відтворена, наскільки це можливо, у завершальний період. Відновлені цегляні доріжки та клумби, цеглу взято зі зруйнованого будинку поч. XX ст., посаджені квіти, які любив Д. І. Яворницький і які росли за його життя. Серед них барвінок, любисток, троянди, півонії, бузок. Трохи пізніше посадили вишню, грушу, абрикос.
Псують вигляд садиби поч. XX ст. асфальтові відмостки, зроблені під час капремонту, та сучасний паркан з металевими секціями, На жаль, заповідник козацького Батька Д. І. Яворницького відтворено не в повній мірі, за об’єктивними та суб’єктивними причинами.
Втім, більшість відвідувачів не помічають тих професійних тонкощів, які науковець намагається відтворити, які є для нього важливими як для знавця своєї справи.
Незважаючи на все, меморіальна садиба відрізняється яскравою самобутністю. З порогу гість потрапляє у світ історії козацтва. За деякими висловами, на Дніпропетровщині тільки в цій оселі можна відчути дух України, дух Д. І. Яворницького. Так, ефект присутності був нашою метою, а за відгуками — це вдалося.
Продовженням відтворення заповідника було насадження (підновлення) фруктового саду до 140-річчя з дня народження Д. І. Яворницького. Такий сад квітував тут за його життя. В майбутньому маємо надію відновити і «дикий степ» (частина садиби зі степовими рослинами вздовж східного паркану), куди любив ходити на прогулянку Дмитро Іванович. «Я пішов у дикий степ», — говорив він.
Автор: Перкова А.І. – зав. відділом “Меморіальний будинок-музей Д.І. Яворницького”
Джерело: встановлюється
