Серед яскравої плеяди українських істориків, часи наукової зрілості котрих припали на кінець XIX — початок XX століття, ім’я Івана Лучнцького (1845—1918 рр.) не губиться, а, навпаки, займає особливе, окреме місце. Його творча спадщина після 1917 р. була піддана забуттю, і тільки в останні роки поступово почала повертатися з небуття.
Іван Лучицький є одним з найяскравіших представників так званої «російської історичної школи», формування якої припало на 70-ті рр. XIX ст. В останню чверть XIX ст. існувала певна схожість між основними тенденціями розвитку історичної науки та історичної думки в Західній Європі і в Російській імперії, зокрема в Україні. Спільне визначалось історизмом історичної свідомості епохи — епохи позитивізму та лібералізму (в суспільному та науковому житті) та промислового перевороту (в економічному житті). Це якраз і визначало структуру знань людей про світ і про себе, як суб’єктів історії.
Вітчизняні історики зверталися до Заходу, прилучалися до західноєвропейської культурно-історичної традиції, інколи запозичували досвід західних колег, безпосередньо брали участь в їх семінарах, особливо активно опрацьовували зарубіжні архіви.
З іншого боку, для представників «російської історичної школи» (до речі, до них, крім Івана Лучицького, відносяться відомі спеціалісти з історії нового часу — Р.Ю. Віппер, П.Н. Ардашев. І.І. Іванов, Є.М. Щепкін, О.С. Трачевський (представники Новоросійського університету), Г.Є. Афанасьев, О.Л. Вайнштейн (Одеський університет), В.І. Гер’є, М.І. Кареєв, М.М. Ковалевський (Московський університет) був характерний більш швидкий (або, якщо так можна вважати, і більш радикальний) відхід від чистого позитивізму, сприйняття ідей неокантіанства (репрезентованих, передусім, представши ками баденської школи — Г. Ріккертом та В. Віндельбандом) та на фоні чи при умовах девальвації старих теорій (течій) також окремих положень марксизму.
Іван Лучицький був, безперечно, найвидатнішим представником «російської історичної школи» на Україні. Навколо нього гуртувалися його учні та послідовники, яких цікавили соціально-економічні сюжети французької, української, іспанської історії. І.В. Лучицький, котрий починав як дослідник історії кальвінізму і релігійних війн XVI ст. зауважував, що звернутись до вивчення історії аграрних відносин у західних країнах його змусила українська дійсність (І.В. Лучицький обіймав спочатку посаду гласного Золотоноського повітового, а потім — Полтавського губернського земства і безпосередньо зіткнувся з українським аграрним питанням).
У 1883—1889 рр. І.В. Лучицький публікує серію праць, присвячених історії аграрних відносин в Україні. Глибоке вивчення великого корпусу джерел приводить його до висновку, що Південно-Західний край не є класичною країною особистого подвірного володіння, при якому общинне землеволодіння є нетиповим внаслідок його непритаманності населенню (наприкінці 70-х — початку 80-х рр. XIX ст. в українській історіографії .набула переваги точка зору, що Малоросія є класичною країною особистого подвірного володіння). Наперекір цьому вчений довів існування общини в минулому та наявність її пережитків наприкінці XIX ст.
Іван Лучицький упередив європейську історіографічну традицію, висловивши у 80-х рр. XIX ст. тезу про пріоритетність вивчення соціально-економічного аспекту та пошуку в ньому причин історичної еволюції (часопис «Аннали», з яким традиційно пов’язують такий підхід, проголосив подібні погляди лише наприкінці 20-х рр. XX ст.).
Велике значення мала також діяльність І. В. Лучицького по згуртуванню навколо себе мислячої студентської молоді, праця в Українському Науковому Товаристві в Києві. Серед послідовників віан Лучицького слід виділити Є.В. Тарле, котрий під впливом свого вчителя після закінчення Київського університету почав досліджувати найменш вивчену проблему революційної епохи XVIII та поч. XIX ст.— стан оброблювальної промисловості, становище працівників і робітничий рух у Франції в цілому.
Всі визначені в цих тезах проблеми, пов’язані зі спадщиною та життям видатного українського історика та громадського Діяча І.В. Лучицького. Питання грунтовного дослідження особистого архіву вченого та його творчого шляху є перспективними і маловивченими.
Гордієнко Д.В., співробітник Українського державного педагогічного універститету ім. М. Драгоманова
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
