Голота Любов Василівна (н. 1949) – українська письменниця (поетеса, публіцист, прозаїк), журналіст. Народилася 31 грудня 1949 року в місті Кривий Ріг в сім’ї гірників.
Після закінчення Софіївської середньої школи вступила на історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (1967-1972). В університеті була лідером літературної студії «Гарт». Отримавши диплом про вищу освіту, працювала журналістом у дніпропетровських газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо. Працюючи радіожурналістом мала змогу відвідати всі райони Дніпропетровської області. «І досі вважаю, що саме Дніпропетровщина – воістину центр України, – говорить поетеса. – Не йдеться про географію чи обраність, просто виходячи з того, що саме там представлені всі індустріально – технічні принади часу, а також надзвичайно колоритна та неповторна природа. А найголовніше те, що цей край має багатющу історію, починаючи від скіфів до козацтва…». Після переїзду до Києва в 1983 році, працювала завідувачем редакції поезії та першої поетичної книжки у видавництві «Молодь» (1983-1989), редактором редакції поезії у «Радянському письменнику». Організувала та видавала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П’ята пора». З 1995 року – головний редактор Всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти». Член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка.
Любов Голота – автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств, зокрема, першого Дня матері, 60-річчя Голодомору (1993), встановлення в Києві герба Архистратига Михаїла, пам’ятника княгині Ользі, циклу фольклорно-обрядових зимових, великодніх, літніх дійств та інш. Заслужений працівник культури України. Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеню. Лауреат премії ім. Володимира Маяковського (всесоюзна, 1981), імені Володимира Сосюри «Любіть Україну» (2001), Національної премії України імені Т.Шевченка (2008).
Саме на Придніпров’ї самобутньо спалахнуло обдарування Любові Голоти. У 1976 році у дніпропетровському видавництві «Промінь» побачила світ її перша книжка «Народжена в степах», за яку Голоту було прийнято до НСПУ. Образ степового джерела, що «тече з-під землі і в стужу, і в спеку»[1,5] – найбільше асоціювався з настроєвою палітрою цієї збірки, настільки була природна, щира й невимушена її поезія. Здавалося, що поетеса народилася з органічним відчуттям Слова. Словом буде визначена й означена вся подальша доля Любові Голоти.
У наступні роки побачать світ її поетичні збірки «Весняне рівнодення» (1979), «Горицвіт» (1980), «Вікна» (1983), «Жінки і птиці» (1986), «Дзеркала» (1988), «На чоловічий голос» (1996), «Опромінена часом» (2001); книги публіцистики «Дитя людське» (2002), «Сотворіння» (2005); роман «Епізодична пам’ять» (2007), кілька книжок для дітей.
Шевченківська премія була присуджена Любові Голоті за роман «Епізодична пам’ять». «Епізодична пам’ять» – це розмова про головне, про людську пам’ять як цінність, як феномен, що може повернути із забуття все, чого вже немає в часі теперішньому, як глибинний простір, що репрезентує вищий рівень свідомості.
Відправною точкою в романі стає Любимівка – село неподалік Кривого Рогу на Дніпропетровщині, де головна героїня проживає самотою у батьківській хаті 40 днів після смерті матері. Інколи їй здається, що вона б і залишилася тут назавжди, але занедбане та засмічене село вже не те, що раніше, і в цьому трагедія та поразка не тільки Любимівки, але й усіх українських сіл.
Структуру тексту утворили численні епізоди з життя героїні, пов’язані переважно з дитинством та юністю у рідному селі. Вийшовши з «обіймів чарівної казки», «зі світу чарівних дерев і безкраїх полів», вона переживає різні часи: прощання з рідними, час політичної й економічної кризи, кризи світоглядної, цивілізаційної, час становлення вже сильної жінки у новому часі. «Чимало разів поринаючи в холодну життєву купіль», вона не втратила головного – здатності любити й захищати тих, кого любиш: коханого Михася і свою донечку, свою дорогу і свою оселю. А ще – батьківські могили і свою пам’ять. Пам’ять жінки обертається навколо образу Дому, наповненого світлом Роду.
«Епізодична пам’ять» – твір про реабілітацію народної пам’яті, адже ХХ століття стало для України періодом “втраченого часу”, причому не тільки в глобальних, а й домашніх, родинних, особистих вимірах.
Письменниця шукає у минулому причини наших духовних катаклізмів, адже сучасне випливає із минулого як логічне продовження.
У сучасній українській літературі роман «Епізодична пам’ять» став глибинним виявом модерністського стилю з його новим відкриттям мови й комунікації. Мова роману: поетична, образна, символічна, з підтекстами, від чого письмо стає багатошаровим, показ подій – панорамним. Також цікавою є спроба залучити до роману різні форми письма, додавши лист, написаний у трансліті.
Складається книга з п’яти афористичних і по-своєму філософічних розділів: «Коридором дзеркал», «Власний час», «Сонячні люди», «Скрипти», «Робота з обличчям». Символом є дзеркала, які спостерігають за нашим буттям поглядом Всевишнього. Хочеться заховатися у невидиму шпаринку від того «всевидящого ока», але воно однаково присутнє: показує тріщини і непотрібне сум’яття, пильно вдивляється в наші душі. І ми перед поглядом вічних дзеркал можемо захиститися лише внутрішньою красою.
Джерела:
- В.Савченко. Любов Голота. Про неї. Антологія поезії Придніпров’я. Дніпропетровськ, 1999. С.20-21.
- Кононенко П. Феномен Любові Голоти. Слово про літературу та письменників Придніпров’я /Упоряд. Леся Степовичка. Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005. С.325-326.
- Широков С. Жага досконалості. Зоря. 1981, 8.09. С.4
- Дмитро Дроздовський. Життя починається з пам’яті. Літакцент. 5 грудня 2007
- Галина Тарасюк. Любов Голота: слово і доля. Українська літературна газета. 2010,22 лютого.
Світлана Мартинова – старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я»
