Свою назву місто отримало на честь Федора Єнакієва – інженера, промисловця і підприємця який від 1894 року працював в Донбасі. Знаючи прагнення бельгійців закріпитися на швидко зростаючому українському ринку, Єнакієв їде до Брюсселю. Тут він веде перемовини з банком Генеральне Товариство і бельгійськими підприємцями про створення спільного металургійного товариства. 2 червня 1895 р. було затверджено Статут акціонерного товариства під назвою «Російсько – Бельгійське Металургійне» – Societe metallurgique russo – belge. До складу Правління увійшли Ф. Єнакієв, Б. Яловецький, М .Сущов, Оскар Біє (Біхе), Еміль Депре, Октавій Неф-Орбан. Акціонерний капітал становив 8 млн рублів, розподілених на 32 тис акцій по 250 руб., які придбали бельгійський і російський банки.
Нове підприємство отримало необхідні дозволи і придбало 4600 гектарів багатої на вугілля землі в Бахмутському повіті, що належала князеві Долгоровському. Технічне керівництво будівництвом заводу було покладено на бельгійців. Проектував завод бельгійський інженер Альфред Філіпара. У 1897 році завод, що отримав назву “Петровський металургійний”, став до ладу і отримав державне замовлення на 12 млн пудів рейок. Добре спроектований і устаткований бельгійськими інженерами завод вже через 3 роки став найбільш рентабельним підприємством імперії, акції і облігації якого котирувалися на біржах Бельгії і Франції. Так, за акцію у 250 рублів платили 1 тис франків!!!(=375 руб.). В колекції музею 4 акції та облігація Товариства, що користувалися значним попитом, бо дивіденди становили 12%. Постійно зростаючий капітал товариства у 1911 році становив вже 20 млн руб., що надавало можливості для розширення підприємства.
Товариство мало декілька підприємств у Катеринославський губернії: Петровський завод, де діяло 6 доменних печей, 11 прокатних станів, 2 конвертори, залізні рудники у Верхньодніпровському повіті, кам’яновугільні копальні навколо заводу – «Софіївський», «Вєровський», «Бунге». На підприємствах працювало 2650 робітників. Завод виробляв чавун, шпігель, рейки, балки, дріт, і мав щорічну продуктивність у 76,5 млн пудів на суму 12 млн 470 тис руб.
У 1900 році Генеральним директором підприємств був Оскар Біє, який переїхав з Бельгії до Донбасу і керував заводом у складні кризові часи. Його заступником банк Генеральне Товариство призначив Жюля Потьє (Юлій Едуардович), інженера, випускника Брюссельської політехнічної школи, який служив директором виробництва на шахтах Т-ва, а від 1904 р. він став Генеральним директором і перебував на посаді до 1919 р.
Курирував Товариство директор бельгійського Банку Генеральне Товариство Жан Жадо. З 80 тис акцій Т-ва – 60 тис залишалися у Бельгії серед клієнтів банку, решта знаходилася у Франції, Німеччині і трохи в Російський імперії (1914 р.). Таким чином важелі реального контролю знаходилися в розпорядженні бельгійського банку, однак банк був неприховано зацікавлений у присутності в Правлінні Т-ва російської групи, що було часом цінніше великих капіталовкладень: знання місцевих правових умов і неписаних традицій, безпомилкове орієнтування в лабіринтах урядових установ, сприяло доброзичливому відношенню тих, хто мав владу.
Навколо заводу і копалень зросло робітниче селище, яке у 1898 р. за постановою Катеринославських губернських зборів отримало назву «Єнакієве» і нараховувало 15 тис жителів. В центрі селища височіли Миколаївська церква і римо-католицький костьол. Окремо в парковій місцевості розташувалися цегляні будинки «бельгійського поселення», де жили бельгійські спеціалісти і стояв будинок керуючого заводом Ю. Потьє. Для розваг службовців заводу працював інженерний клуб з танцювальною залою і казино. Для робітників відкрили «Народний Дім» з театральною групою під назвою «Малороси», бібліотекою. Працювала заводська школа і лікарня, готелі, пекарні, їдальня, крамниці.
15 грудня 1917 р. постановою Ради народних комісарів всі підприємства Т-ва були націоналізовані і дістали назву «Петровські державні заводи і рудники». 1925 року селище Єнакієве отримало статус міста, а Петровський завод перейменували на «Єнакіївський металургійний завод» (зараз на окупованій території Донецької області).
Автор: завідувачка відділу ДНІМ В.І. Лазебник
