Як створювалась етапна стаціонарна виставка «Це не повинно повторитися»

11.02.2016 администратор Проблеми музеєзнавства, Статті та матеріали 0

УДК 94 (477) «1989-1990»

Монастирна Г.С.

Колишній заступник директора з наукової роботи Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького, ветеран музейної справи

Маркова Л.М.

Завідуюча відділом історії України й краю 1917-1945 рр. Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького

Цимлякова Т.М.

Старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького

Як створювалась етапна стаціонарна виставка «Це не повинно повторитися»

 

У спогадах висвітлюються моменти збору матеріалів для показу на виставці Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького.

Ключові слова: експозиція, репресії, ГУТАБ, ТАРС.

 

В воспоминаниях освещаются моменты сбора материалов для показа на выставке Днепропетровского национального исторического музея им. Д.И. Яворницкого.

Ключевые слова: экспозиция, репрессии, ГУЛАГ, ТАСС.

Memorials cover the process of collection materials for exhibition of the Dniepropetrovsk National historical museum named after D.I. Yavornitskiy.

Key words: exposition, repression, GULAG, TASS.

 

У Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д.І. Яворницького понад 20 років функціонує і користується незмінним попитом відвідувачів стаціонарна виставка «Це не повинно повторитися», присвячена репресіям сталінської доби 1920-1950-х рр. Створення цієї виставки є важливим етапом в історії музею. Як у змістовному, науково-методичному, так і в художньо-оформлювальному відношенні, виставка є зразком музейного експозиційного мистецтва, і, як ми вважаємо, вона недостатньо оцінена владою, громадськістю, музейними фахівцями. Спогади співробітників музею, які брали участь у її створенні, допоможуть багатьом людям осмислити роль і значення музейної експозиції у висвітленні й популяризації сумнозвісних сторінок з історії нашої країни.

Спогади Г.С. Монастирної

Створенню виставки передували важливі події. Після ХХ з’їзду КПРС у СРСР почалися реабілітаційні процеси жертв політичних репресій. Людей звільняли з в’язниць, таборів, їм повертали добре ім’я, часто посмертно. Значна кількість людей одержала свободу в 1955-1960 рр. У 1961-1970 цей процес уповільнився, а в 1971-1985 рр. майже зупинився. У 1987 (28 вересня) і 1988 (11 жовтня) рр. Політбюро ЦК КПРС ухвалило постанови про утворення комісії Політбюро КПРС та про зміни у її складі для додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце в період 1930-1940-х рр. і початку 1950-х років. 4 лютого 1988 р. Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову про реабілітацію М.І. Бухаріна, О.І. Рикова, Х.Г. Раковського та ін.

16 січня 1989 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 1930-1940-х і початку 1950-х років», за яким було реабілітовано сотні тисяч людей. З 19 по 26 листопада 1988 р. у Москві проходив Тиждень Совісті – акція організована громадськістю столиці. 28-29 січня 1989 р. кінематографісти, письменники, художники, театральні діячі, композитори створили в Москві просвітительське товариство «Меморіал». Почали виходити «Ведомости мемориала». Установча конференція українського відділення товариства відбулась у Києві у березні 1989 р. Товариство «Меморіал» виступило за увічнення пам’яті жертв репресій, яких зазнав український народ. Однією з перших акцій товариства став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», проведений у вересні 1990 р.

У 1989 р. у Дніпропетровську також почав діяти філіал товариства. З 30 вересня по 1 жовтня в Дніпропетровській області проходили «Дні Совісті». Очолив товариство Дибенко Володимир Павлович – син легендарного героя громадянської війни. У грудні в лавах дніпропетровського меморіалу пройшов розкол – В.П. Дибенку дорікнули за батька, який брав участь в репресіях, хоч потім він і сам був репресований. Володимир Павлович тяжко переніс цей докір, захворів.

2 грудня 1989 р. пройшла установча конференція Дніпропетровського обласного об’єднання жертв сталінських репресій. До правління об’єднання увійшла Бірюкова (Коваленко) Ельвіра Іванівна, батько якої був репресований. Е.І. Бірюкова допомогла музейним працівникам у зборі матеріалів, відомостей та виявленні адрес репресованих. 1 лютого 1990 р. бюро Дніпропетровського обкому Компартії України розглянуло 688 персональних справ про реабілітацію комуністів.

У зв’язку з цими подіями в музей надходили накази Міністерства культури УРСР і Дніпропетровського обласного управління культури про внесення матеріалів репресованих до експозиції музеїв. У плані роботи Дніпропетровського історичного музею на 1989 р. було заплановано пункт про внесення цих матеріалів до діючої експозиції 5, 6, 7 і частково 8-го залів (відділ історії України 1917-1960 рр., зав. відділом Г.С. Монастирна) та створення стаціонарної виставки «Меморіал» (виставковий відділ, зав. відділом Л.С. Кокіна). У цей час співробітники музею активно працювали над реекспозицією усіх розділів експозиції з історії краю, яка не відповідала новим ідеологічним настановам, вимогам часу, рівню наукових досліджень і тим історичним джерелам – музейним предметам, що накопичились в музеї завдяки проведенню численних наукових експедицій в промислових центрах, сільських районах, окремих селах області та за її межами (для порівняння: у 1977 р. музейне зібрання нараховувало 63 тис. музейних предметів, у 1990 р. – 175 тис.).

Але слід зазначити, що в запасниках музею матеріалів репресованих було обмаль. Зберігалися в основному фотографії та документи партійних діячів, відомих воєначальників, письменників. Та наявні матеріали майже не несли інформації про репресії цих людей. На той час архіви ще не відкрили своїх дверей для науковців, а в періодиці тільки почали друкуватися окремі статті про репресії та нариси про репресованих. Треба було відстежувати усі публікації в періодиці, щоб не пропустити ці важливі відомості. Допомогли в нашій роботі книги, журнали, газети, інформаційні бюлетені 1920-1940-х років, вилучені у свій час із обмінно-резервних фондів столичних бібліотек (Москва, Київ та ін.) та передані у фонди і наукову бібліотеку історичного музею.

У травні 1989 р. науковці виставкового відділу (зав. відділом Л.С. Кокіна) організували стаціонарну виставку «Меморіал». Було замовлено навіть рекламний плакат під назвою «Меморіал». Виставку розмістили у вітринах білої зали. Це були в основному фотографії загального плану… Не вистачало матеріалів наших земляків, репресованих у 1920-1950-х рр. І, мабуть, невипадково тоді і з’явився наказ директора музею М.А. Сологуба про створення робочої групи для організації стаціонарної постійно діючої виставки матеріалів репресованих. До складу робочої групи увійшли: Монастирна Г.С., зав. відділом історії України (1917-1960 рр.), відповідальна; Кокіна Л.С., зав. відділом виставок; Маркова Л.М., ст. науковий працівник відділу історії України (1917-1960 рр.); Кривошея Л.В., мол. науковий працівник відділу історії України (1917-1960 рр.); Зворикіна Т.І., ст. науковий працівник відділу історії України (1917-1960 рр.); Мазуренко І.В., ст. науковий працівник літературного відділу; Сидоренко Т.М., ст. науковий працівник відділу виставок. Важка робота лягла на плечі членів робочої групи. Наукові працівники їздили у відрядження, виявляли адреси репресованих та їх родичів, домовлялися про зустрічі, збирали відомості та експонати. Зібрані матеріали треба було ще науково оформити і передати до фондів на інвентаризацію. На мою долю випало найвідповідальніше завдання – наукове проектування виставки: розробити наукову концепцію, тематичну структуру та тематико-експозиційний план. До цього треба було ще й керувати робочою групою, вести збір експонатів. Велику допомогу в зборі матеріалів надали члени обласного товариства «Меморіал» та обласного об’єднання жертв сталінських репресій. Багато документів та фотографій зібрав Пастернак Володимир Борисович, його квартира на проспекті ім. О.С. Пушкіна перетворилася на сховище цих матеріалів. Сюди ми приходили з Л.С. Кокіною переглянути їх та записати адреси репресованих та їх родин. Частково ці експонати були виставлені у приміщенні Будинку офіцерів, де ми з Л.М. Марковою їх вивчали. Потім були дзвінки, зустрічі, збір експонатів та внесення їх до тематико-експозиційного плану.

На початку червня 1989 р. ми зі старшим науковим співробітником Т.І. Зворикіною здійснили наукове відрядження до Москви з метою пошуку експонатів у родинах наших земляків, репресованих у 1930-40-ті рр. Побували ми в музеї Революції, подивилися як наші колеги здійснили часткову реекспозицію діючої експозиції музею. Відвідали і московський «Меморіал», вивчили їх матеріали. Там же нам дали відомості та координати Дмитра Юрасова, двадцятип’ятирічного юнака, колишнього працівника окремого архіву Військової колегії Верховного Суду СРСР. У 1984-1985 рр. Д. Юрасов виписав відомості про 135 тисяч репресованих радянських людей на спеціальні картки і підпільно виніс їх з архіву. У червні 1986 р. охорона виявила у нього записну книжку з помітками відомостей про репресованих, за що він був звільнений з архіву та відрахований з історико-архівного інституту, де вчився. Після цього він не зміг влаштуватися до жодного архіву. Працював вантажником у крамниці. Довго не мав можливості надрукувати підготовані матеріали, їх вдалося оприлюднити тільки у програмі «Взгляд» та під час акції «Тиждень Совісті», де були виставлені великі стенди з видрукуваними 27 тисячами прізвищ репресованих. Його мартиролог (список імен і скупі дані про них) і стаття «Механизм террора» були надруковані у латвійському журналі «Даугава» № 4, 1985 р. А в журналі «Нева» № 10 за 1988 р. був надрукований нарис про нього Вікторії Чалікової «Архивный ноша». Влітку 1989 р. Д. Юрасов приїздив до Дніпропетровська, виступав з лекціями в актовій залі товариства «Знання». Ми з Л.М. Марковою слухали його лекцію, а після неї розмовляли з ним. Д. Юрасов передав музею декілька фотографій концтаборів «ГУЛАГУ», прізвища репресованих наших земляків та ксерокопію статті «Механизм террора», яка являла собою хронологію репресій.

Повернувшись з відрядження, мене чекала жахлива звістка – тяжко захворіла моя мама. Прийшлось взяти чергову відпустку – доглядати хвору матір, яка невдовзі померла. Ця особиста подія на час відволікла мене від роботи по виставці.

Після відпустки у перший день мене відрядили до Ленінграду разом з В.М. Бекетовою, яка тоді виконувала обов’язки заступника директора з наукової роботи, з метою провести переговори з В.Л. Ривіним, відомим художником ще з часів створення основної експозиції музею в 1977 р., лауреатом Шевченківської премії України. Переговори пройшли успішно: В.Л. Ривін згодився зробити проект і монтаж виставки та одразу визначив вартість роботи у 100 тисяч радянських карбованців. В.М. Бекетова зателефонувала директору історичного музею М.А. Сологубу і повідомила його про домовленість з художником. Під час цієї розмови я була поряд з Валентиною Михайлівною – бачу, вона змінилася в обличчі, збентежилася, засмутилася, намагалася щось пояснити, та їй не давали це зробити. Тоді слухавку взяла я і одразу почула: «Слишком дорого, или эта выставка будет золотая?». Я пояснила Миколі Андрійовичу, що виставка планується як твір мистецтва, і ціни на квитки відвідувачам можна підняти до 1 карбованця – за півроку ми ці гроші виправдаємо. Директор згодився, і В.М. Бекетова підписала договірні документи на художнє проектування виставки. Тоді ж у Ленінграді ми побували на виставці «Сталінізм у свідомості людей» у музеї революції (філіал Московського музею революції), на якій були представлені документи, фотографії та особисті речі репресованих ленінградців.

Весь серпень і вересень велась інтенсивна збиральницька робота, завершувалось написання тематико-експозиційного плану виставки. Науковці працювали до зносу, часто вечорами, бо власники матеріалів про репресованих були людьми працюючими і могли прийняти нас тільки у вечірній час.

У жовтні тематико-експозиційний план потягом було передано до художньої майстерні В.Л. Ривіна. А вже в грудні 1989 р. В.Л. Ривін привіз проект художнього оформлення виставки. Обговорювали його на розширеному засіданні Вченої ради: були запрошені науковці, краєзнавці, історики. Проект було прийнято. У травні 1990 р. приїхали художники, макетники і монтажники. З Ленінграду дві машини привезли готове обладнання. Почався монтаж експозиції. Наукові працівники працювали з ранку до пізнього вечора: вибирали в фондах експонати і видавали художникам для монтажу; писали тексти, анотації, етикетки; готували методичну розробку-текст для проведення екскурсії та інші роботи. До відкриття виставки було надруковано запрошення і пам’ятні конверти, а також буклет (художник – В.К. Кирюхін, автори тексту – В.М. Бекетова, Л.М. Маркова та Г.С. Монастирна, фоторепродукції – Ю.В. Воротнікова).

Пам’ятаю засідання Науково-методичної ради з прийому готової експозиції. Коли загорілися свічки на піраміді і освітили з темряви обличчя репресованих, які з тугою в очах дивилися на нас і ніби промовляли: «Це не повинно повторитися!», – мороз пішов по шкірі. Хтось із членів Науково-методичної ради запитав: «Як же обслуговувати піраміду, міняти перегорілі лампочки, сходинки не витримають – провалитися можна?». Тоді В.Л. Ривін, який був високого зросту і немалої ваги, сам виліз на одну сходинку і показав, що східці міцні. 22 листопада 1990 р. виставку було відкрито. Про цю подію багато писалося у газетах та інформаційних бюлетенях.

На закінчення хочу сказати, що це була перша у СРСР постійно діюча експозиція, виконана на високому художньому рівні. Уже пройшло 20 років, а виставка актуальна й досі.

На мій погляд, до її 20-річного ювілею треба провести часткову реекспозицію: поповнити матеріали, що надійшли до фондів музею за цей час: про голодомор 1932-1933 рр.; в’язнів фашистських концтаборів і остарбайтерів, які після повернення на Батьківщину проходили перевірочно-фільтраційні табори; про голод 1946-1947 рр.; матеріали «шестидесятників» та дисидентів.

Спогади Л.М. Маркової

Минуло двадцять років і відновити зараз досконально всі «робочі», як-то кажуть, моменти у період побудови експозиції не є можливим (пам’ять – дивна річ), багато що просто забуто (вірогідно, з причин незначущості), випливають лише найбільш яскраві епізоди, пов’язані зі збиранням матеріалів і побудовою виставки. З самого початку хочу сказати, що натхненницею та вождем на дуже складному шляху створення виставки була Монастирна Галина Савеліївна, тоді завідуюча 1-м радянським відділом (зараз – відділ історії України 1917-1945 рр.). Як ведеться, вона рішуче залучила до цієї трудомісткої праці й всі наявні сили свого «славного» відділу: Цимлякову Тетяну Миколаївну, Єлінова Івана Михайловича, Зворикіну Тетяну Іванівну, Кривошию Людмилу Володимирівну та мене – Маркову Людмилу Миколаївну. Як і належить, спільними зусиллями був створений тематико-експозиційний план, що став основою для художнього оформлення виставки. Але початком роботи, перш за все, був пошук матеріалів, який спершу тривав досить повільно. Головна складність полягала у тому, що необхідно було виявити прізвища репресованих мешканців Дніпропетровщини, а потім розпочати значну і кропітку роботу в архівах. Я, наприклад, пропрацювала в архіві СБУ по Дніпропетровській області майже рік, виявляючи для виставки дорогоцінні документи. Знаходячи адреси родичів, які залишились живими, або безпосередньо тих, хто відбув покарання у таборах ГУТАБ, вижив та був реабілітований. Ми намагались зустрітися з ними та отримати необхідні відомості та документи для виставки.

Розповім про один, мабуть, найвідповідальніший і, як виявилось, найважчий для мене у моральному відношенні епізод у процесі збору матеріалів. Почалось все буденно: здається, у липні 1989 р. до кабінету відділу рішуче ввійшла Галина Савеліївна та поклала мені на стіл газету зі словами: «Ознайомся та дій». Я розгорнула газету, «Неделя» за 26 червня 1989 р., та почала читати статтю, написану кореспондентом ТАРС А. Малаховським «Не подлежит забвению». У ній розповідалось про розкопки на місці масового поховання жертв сталінських репресій (близько 18 тис. осіб) у районі селища Биківня, під Києвом, проведених урядовою комісією у квітні 1989 р. [2]. Серед речей, знайдених на місці поховання, спеціалісти Київського Наукового-дослідного інституту (НДІ) судово-медичної експертизи знайшли кришку від кишенькового годинника з гравіюванням: «Твардовському А. – за самовіддану роботу в боротьбі за успіхи інституту в 2-ому турі соцзмагання В.И.Ш.В. Трикутник ВФС. Харків. 24.1.35.». Кореспондент писав, що проведеним розслідуванням встановлено, що кришка від годинника належала Твардовському-Ребрику, уродженцю с. Балки Запорізького району Дніпропетровської області (нині Запорізької), начальнику сектора кадрів Наркомфіна УСРР, заарештованому та розстріляному органами НКВС у вересні 1937 р., реабілітованому в 1957 р. [4]. Схема моїх подальших дій стала гранично ясною. По-перше, розшукати автора статті, а потім… Телефоную до Москви, до агенції ТАРС і дізнаюсь, що фотокореспондент, який мене цікавить, одночасно є й співробітником РАТАУ. Дізнавшись номера та зателефонувавши до представництва РАТАУ, відрекомендовуюсь та пояснюю, з якою метою мені вкрай необхідно розшукати т. Малаховського. До мого прохання віднеслись з розумінням, і в той же день, у вечорі, я розмовляла вже по телефону з автором статті. Олександр Феодосійович, так звали автора, люб’язно поділився зі мною відомостями про розкопки і не менш люб’язно згодився посприяти в отриманні фотографічних матеріалів з розкопок для нашої виставки. Від нього я дізналась, до кого варто звернутися, щоб отримати виявлені при розкопках предмети, зокрема, кришку від годинника. Він попередив, що в отриманні цих предметів будуть певні труднощі, тому що переговори доведеться вести із органами прокуратури, слідчими НДІ та КДБ м. Києва. Оформивши відрядження на три доби, прибуваю до Києва, де й почалися мої «ходіння по муках». Саме тут мені, без сумніву, допомогла «хватка» експозиціонера, що ґрунтувалась на мудрості – «у двері вигнали, лізь у вікно». Так, після декількох, можна сказати, невдалих візитів до відповідальних працівників, я познайомилася зі слідчим з особливо важливих справ республіки В.К. Ігнатієвим. Пам’ятаю свій перший візит до слідчого у будинок з емблемою – щит та меч. Коли за мною закрились важкі вхідні двері, які я відкривала обома руками, мною оволодів страх, відчайдушно захотілось покинути прохолодну залу будинку (можливо, під впливом розповідей, які я чула від жертв НКВС у процесі пошуку матеріалів). Але, переборовши хвилинну слабкість, я мужньо направилась до вартового у військовій формі, який стояв на вході. Через кілька хвилин я вже сиділа у кабінеті тов. Ігнатієва. Розмова була досить довгою та ґрунтовною, у результаті якої я отримала письмовий дозвіл на відвідання спецскладу, де було зібрано взуття розстріляних, та дозвіл взяти певну кількість цього взуття у якості експонатів для виставки. Мені була дана можливість ознайомитися зі «справою» Твардовського, я також побачила ту саму кришку від годинника, що невідомо як опинилася у могилі, і яку я, відразу ж, почала прохати віддати на виставку. Проте тут моє везіння закінчилося. Мені категорично відмовили, заявивши, що якщо родичі Твардовського (яких необхідно було ще розшукати) письмово підтвердять своє бажання передати на вічне зберігання до музею цей предмет, то він невідмінно її віддасть. За час відрядження я відвідала редактора фотовідділу РАТАУ на вул. Леніна, 8/16, де отримала фотографії, зроблені Малаховським на місці розкопок жертв, та побувала на складі, де зберігались особисті речі розстріляних. Склад являв собою ангар чи гараж, де було зібрано у величезну купу різноманітне взуття. Вигляд у цієї купи був зловісний і запах відповідний. Від всього побаченого мені стало не по собі, і я швидко залишила приміщення. Опинившись на свіжому повітрі, з «мольбою» звернулась до супроводжуючих мене співробітників-криміналістів відібрати мені, на їх розсуд, декілька одиниць взуття. Вони зглянулися, бо для них це була буденна справа, і через деякий час винесли зі складу великий паперовий лантух (мабуть із-під цементу) заповнений майбутніми експонатами (зараз це взуття представлене на виставці в окремій вітрині). Їх люб’язність не мала меж, бо вони також запропонували свої послуги і у доставці мого «незвичного» вантажу до вагону потяга Київ-Дніпропетровськ. Я була їм щиро вдячна, бо просто не могла собі уявити, щоб я робила без їх допомоги.

Після приїзду до Дніпропетровська я відразу ж зайнялась пошуком вдови А. Твардовського. Із «карної справи» я знала, що на момент арешту його дружина, Анна Олександрівна Твардовська, мешкала у Дніпропетровську. Ніякої впевненості, що після стількох років вона могла ще проживати у нашому місті, у мене не було. Проте, до моїх невимовних радощів, працівники міськдовідки, куди я офіційно звернулась (був складений лист з підписами дирекції музею), знайшли прізвище Твардовської Анни Олександрівни, яка мешкала за адресою – Тополь І, буд. 16, к. 2, кв. 30. Поїхала за вказаною адресою, подзвонила у квартиру № 30, двері відчинила жінка похилого віку. Я відрекомендувалась, пояснила мету свого візиту і по її реакції (вона якось насторожилась і занепокоїлась) зрозуміла, що переді мною саме та, кого я розшукую. Вона запросила мене до кімнати, ми присіли на диван, і я розпочала розповідь про долю її чоловіка, все що знала із документів слідства. Вона слухала мовчки, і сльози текли по її щокам. Потім настала черга розповідати моїй співрозмовниці, яка повідомила, що довелося їй пережити після арешту чоловіка. Її, як дружину «ворога народу», звільнили з роботи, і залишилась вона без засобів до існування з двома дочками – Віленою, 1926 року народження, та Людмилою, 1929 року народження. Ні на яку роботу її не брали. Щоб хоч якось вижити, продавала на «барахолці» речі свої та чоловіка. А по ночах лягала спати разом із дітьми і на тумбочку клала бритву, щоб, якщо приїде «чорний ворон», порізати вени собі та дітям, надаючи перевагу (як вона вважала) швидкій смерті, аніж повільній та страшній у таборах ГУТАБ. Про все це вона вже чула від знайомих інших репресованих. Від неї я дізналась, що останні відомості про долю чоловіка вона отримала від деверя (брата чоловіка). Він після багаторічних ходінь по відповідним інстанціям нарешті отримав офіційну довідку, що тов. А. Твардовський помер в одному із таборів ГУТАБ від перитоніту кишок 22 вересня 1945 р. Про це і сповістив своїм небогам у листі від 31 серпня 1956 р. (представлений на виставці) [5].

Таким чином, справжні обставини смерті свого чоловіка, і де він похований, вона дізналася більш ніж через півстоліття саме від мене. Зі сльозами на очах вона дякувала мені і сказала, що тепер може померти спокійно, знаючи, що всі звинувачення з чоловіка зняті. Плакала не лише господарка квартири, але і я, слухаючи про жахливий період її життя. За час створення виставки я ще не раз зустрічалась з сім’ями репресованих, і кожен такий візит коштував мені величезного душевного та нервового напруження. Бесіда наша затягнулася до пізнього вечора. Прощаючись з гостинною господаркою та її донькою Людмилою, яка повернулася з роботи, я уносила в сумочці важливий документ, який давав мені юридичне право отримати в Києві цінний експонат – кришку від годинника з гравіюванням (розміщена в експозиції виставки) [6].

Будівництво експозиції йшло стаханівськими методами, не рахуючись з часом та розпорядком робочого дня. Художники, як відомо, народ творчий, почати роботу могли в будь-який час в залежності від натхнення. А ми були вимушені рахуватися з «геніями». До речі, працюючи з ленінградськими художниками, я отримала величезний і безцінний досвід у подальшій своїй діяльності як експозиціонер. Особливо, ці знання (розкладка матеріалів згідно монтажних листів, спосіб кріплення документів та предметів) стали у нагоді мені, коли у 1999 р. я займалась реекспозицією зали № 6 «Край в період 1921-1941 рр.».

Перед відкриттям виставки мною була написана методична розробка на допомогу співробітникам музею, які будуть водити екскурсії по виставці. Я разом з Г.С. Монастирною та В.М. Бекетовою взяла участь у розробці буклету за матеріалами виставки. Роботу з редагування та підготовки буклету до друку взяла на себе В.М. Бекетова, і я впевнена, що це вимагало від неї величезного морального та фізичного напруження, бо текст писався за одну ніч. Буклет вийшов вчасно, і всі перші відвідувачі виставки отримали по екземпляру. Виставка планувалася для показу протягом року, але своєї актуальності, як видно, не втратила і до сьогодні. До речі, на відкриття виставки я особисто запросила Анну Олександрівну Твардовську, але отримала сумну відповідь: «Ноги совсем отказывают, да и время мое ушло. Низкий поклон Вам и успеха в благородном деле».

Спогади Т.М. Цимлякової

Швидко промайнуло 20 років з моменту створення етапної стаціонарної виставки «Це не повинно повторитися» у Дніпропетровському національному історичному музеї. З плином часу відчуваєш органічну потребу відновити у пам’яті процес створення такої виставки, яка торкається трагічних сторінок призабутої історії. До сьогодення наслідки цієї трагедії – репресивного сталінського режиму, суспільство відчуває на собі, бо генофонд будь-якої нації, у тому числі й української, зазнав відчутних втрат. Це негативно вплинуло на подальший розвиток багатьох поколінь українців. Безумовно, щось у спогадах є спеціально недомовленим, призабутим, але потрібно відтворити головні моменти створення виставки, не заглиблюючись у деталі. А починалося все з телефонного дзвінка мені додому Г.С. Монастирної, завідуючої 1-м радянським відділом, наукового керівника групи зі створення виставки. Потрібно добре знати Галину Савеліївну, яка за 20 хвилин розмови з ентузіазмом і неабияким натхненням зуміла не тільки роз’яснити суть моєї роботи в групі, але й переконати мене вийти раніше з декретної відпустки. Великий досвід музейної роботи, цілеспрямованість, самовідданість справі, вимогливість до інших і себе, пристрасність у відстоюванні своїх поглядів – саме ці якості особистості Монастирної дозволили їй стати керівником групи. На той час така робота була під силу тільки їй, і вона зуміла об’єднати співробітників свого відділу та надихнути нас взятися за цю найболючішу, невідому для нас тему.

Так, до робочої групи, зі складу якої вийшла Сидоренко у зв’язку зі зміною місця роботи, увійшла я. Спочатку справа йшла важко, потрібно було самим переосмислити фальсифіковані або замовчувані раніше події ще, відносно, недавнього минулого. Бути готовими трохи відкрити найпотаємніші моменти історії, пропустити через себе долі багатьох репресованих особистостей – земляків, і тих, чия трудова діяльність пройшла на Дніпропетровщині. Потрібно було в період перебудови переглянути і відійти від застарілих стереотипів і догм, максимально об’єктивно реконструювати трагічні моменти їх життєвого шляху, повернути із небуття імена багатьох жертв сталінського свавілля на Дніпропетровщині – людей різних національностей, професій та віросповідань.

Слід зазначити, що це була і є перша та єдина подібного роду стаціонарна виставка на території України та СНД. Безумовно, працюючи над її створенням, ми відчували відповідальність перед суспільством та світлою пам’яттю безвинно замучених у таборах ГУТАБ. Бо кожного разу, заходячи до зали, ми зустрічалися поглядами з ними, їх родичами, деякі з яких спочатку зовсім не хотіли спілкуватися з науковцями музею. Співробітникам доводилось умовляти, переконувати передавати особисті свої або родичів речі, що дивом збереглися, щоб представити їх на цій виставці. А головне оприлюднити спогади, документи осіб, які пройшли тортури тоталітарної системи в різних таборах ГУТАБ, вижили там і не зламалися.

Під час пошукової роботи величезну допомогу нам надавали члени Дніпропетровського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Першим його головою став Володимир Павлович Дибенко, син П.Ю. Дибенка, легендарного командуючого Особливою групою військ та Задніпровською дивізією, які в 1919 р. боролися з військами Директорії та Добровольчою армією А. Денікіна за м. Катеринослав. Після арешту і страти батька у 1938 р. В. Дибенко разом з молодшим братом під чужими прізвищами «в полной мере вкусили прелести детдомов». Данина пам’яті батькові спонукали його до морально-важкої і відповідальної роботи з самими репресованими та їх родичами. Все це позначилося на його здоров’ї, невдовзі він помер від інфаркту. І за життя Володимира Павловича, і навіть після його смерті, ми так і не наважилися розмістити в експозиції атестат № 265, що належав Ушакову Григорію Федоровичу, помічнику начальника 1-го Кінного карального загону ім. т. Дибенка (липень 1919 р.), бо тим самим ім’я батька Володимира Дибенка пов’язувалося з каральними операціями радянської влади [8].

Бірюкова Ельвіра Іванівна, яка стала головою товариства, та Володимир Борисович Пастернак, керівник пошукової секції, були нашими найкращими помічниками. Від них по актах ми отримували безцінні експонати – фото та документи репресованих. Через наші руки пройшли безліч протоколів обшуків за 1937-38 рр., довідок про реабілітацію засуджених за відсутністю у їх діях складу злочину та свідоцтв про смерть.

Одного разу В.Б. Пастернак приніс до музею надірвану пожовклу фотографію, яка більше всього вразила мене, ймовірно тому, що я теж нещодавно вдруге стала матір’ю. На фото я побачила жінку, яка в скорботі схилилася над труною немовляти. Це маленьке фото йому передала донька репресованого більшовика Зайвого Григорія Кіндратійовича, завідуючого райземвідділом Тельманівського району Донецької області. Вона розповіла йому сумну історію своєї сім’ї: про свою матір, яку було репресовано як дружину ворога народу, звільнено через 5 років, і що померла вона в 1958 р. через 9 днів після того, як отримала довідку про реабілітацію свого чоловіка. На звороті фотокартки тремтячою рукою матері І.М. Зайвої, яка втратила своє четверте передчасно народжене дитя, був зроблений напис: «Тюрьма, 1937 год, Алику три недельки». Заради справедливості, слід зазначити, що серед наглядачів траплялися і порядні люди, що підтверджує це фото, бо воно було зроблене всупереч суворим заборонам у камері в’язниці. Дивлячись на це фото, ми стояли мовчки, ніби відчуваючи її невимовну біль і безнадію.

Під час напруженої роботи зі збору експонатів я пригадала, що, закінчуючи істфак Дніпропетровського університету в 1980 р., писала дипломну роботу «Зарубіжні інтернаціоналісти в боротьбі за владу Рад на Катеринославщині» (науковий керівник – В.В. Іваненко), у якій чимало місця було приділено діяльності Д.Ф. Сердича, уродженця Хорватії, теж свого часу репресованого. Природно, що і його матеріали було включено до виставки. У 1917 р. він став командиром Першого Сербського революційного загону, сформованого із військовополонених сербів і хорватів, був обраний депутатом Катеринославської міської ради першого скликання (грудень). У 1921 р. доля знову звела його з нашим краєм, бо друга бригада (командир – Сердич) 6-ї кавалерійської дивізії Першої кінної армії передислокувалась у с. Широке Криворізького повіту Катеринославської губернії [3, с. 479]. У 1937 р. на ім’я наркома внутрішніх справ Білоруської СРР надійшла телеграма: «Комкора – 3 Сердича арестовать». У 1938 р. у числі 50 комкорів із 57 за сфальсифікованою справою «О военно-фашистском заговоре» він був розстріляний. Дружина Сердича на другий день після його арешту за відмову зректися чоловіка – «ворога народу», була засуджена до 8 років ВТТ. Їх єдиний син В’ячеслав загинув у 1944 р. на Ленінградському фронті. А фотографія 1930 р. в експозиції зафіксувала щасливу мить їх сімейного життя, яку передав мені А. Снітко, заступник редактора газети «Днепр вечерний». Художник С. Козак, який теж працював у цій газеті, подарував намальований олівцем портрет Д.Ф. Сердича з двома орденами Червоного прапору.

Експонати цієї теми потрапляли до експозиції різними шляхами. Так, О.Д. Зубенко був членом ради ветеранів, створеної у 1984 р. при нашому відділі, але тільки під час створення виставки ми дізналися про те, що він був репресований у 1937 р. і засуджений до 15 років позбавлення волі і 5 років поразки в політичних правах. Олексій Данилович, уродженець м. Нижньодніпровська, у 1917 р. учасник боротьби за владу Рад у складі Брянського загону Червоної гвардії, у 1919 р. – ліквідації григор’ївського заколоту та член підпільного Амур-Нижньодніпровського комітету під час денікінського владування [1]. У 1932 р. – заступник комерційного директора металургійного заводу ім. Ф. Дзержинського у м. Каменському. З самого початку засудження (1937 р.) і до повної реабілітації у 1955 р. надія на побачення з сім’єю, з сином, якого ще не бачив, спонукали його звертатися з листами про перегляд справи у відповідні органи. З довідки від 22 серпня 1955 р. дізнаємося, що його скарга про перегляд справи була задоволена, справу припинено, а його повністю реабілітовано. В експозиції фото, накомарник Зубенка 1945 р. та посвідчення заст. начальника управління постачання Норильського комбінату 1959 р. О.Д. Зубенка (1901-2000 рр.) по праву можна назвати ровесником століття. Його життєвим кредо була мета прожити 100 років, бо його батько, як він розповідав, прожив 103 роки.

Звичайно, створюючи таку виставку, ми не могли оминути нашого першого директора Д.І. Яворницького, відомого вченого, історика, етнографа, який у 1933 р. був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі». Для Дніпропетровщини він назавжди залишиться дослідником її історії, археологом, етнографом краю, який створив міцний науковий фундамент для вивчення народного життя Придніпров’я. І хоча він не був репресований, але зазнав утисків, приниження з боку сталінської тоталітарної системи. Комплекс матеріалів про академіка для виставки готувала теж я, оскільки мала досвід роботи у меморіальному будинку-музеї Д.І. Яворницького. Під час опрацювання матеріалів безцінну допомогу мені надала С.В. Абросимова, провідний науковий співробітник. І зараз ви можете побачити в експозиції книги вченого – результат його багаторічної праці – «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888 р.), «Історія запорізьких козаків», «Словник української мови», на обкладинці якого дата 1919 р. Але через брак паперу перший том вийшов тільки в 1920 р. завдяки Д.М. Лисиченку, засновнику української книгарні «Слово», який був заарештований у 1930 р. і засуджений до 5 років ВТТ. Нажаль, його подальша доля нам поки що невідома.

Уважно читаємо заяву Д.І. Яворницького у Трудсуд (так значиться у документі) Нагорного району м. Дніпропетровська: «Приказом народного комиссара просвещения 31 августа 1933 года я был уволен с должности директора историко-археологического музея и снят с работы. Мне не было выплачено за неиспользованный мною 2-х месячный, как научному работнику, отпуск и выходное пособие всего на сумму 625 рублей. Новый директор музея гр. Карпенко, выплачивая всем уволенным вместе со мною служащим, согласно закону о труде, деньги, вычеркнул мою фамилию из расчетной ведомости и не выдал мне денег» [8]. У кінці цієї заяви від 26 червня 1934 р.: «Прошу Трудсуд рассмотреть дело и побудить директора музея уплатить следуемые мне деньги», – і підпис: «Бывший директор исторического музея, действительный член Всеукраинской Академии наук Д.И. Яворницкий». Важко уявити, які моральні страждання Яворницький відчував, коли писав у листах до офіційних органів – «бывший директор», та під час обшуку, коли у нього були вилучені предмети з його особистої колекції.

Іншого листа він пише директору музею від 14 серпня 1934 р. з проханням повернути всі речі, що належать особисто йому. У списку зазначені: альбоми та вітальні адреси до 30-річного ювілею, срібний магістерський знак, малюнки художника І. Рєпіна, писані олівцем, серія запорізьких чортів (акварель), подаровані худ. Ягужинським, два погруддя, виконані худ. Классоном, кліше на дереві до праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». Перелічуються речі, що були забрані під час обшуку 2 жовтня 1933 р.: портрет Т.Г. Шевченка в рамці худ. Ворошила, декілька ваз та годинників ХVІІ-ХVІІІ ст. порцелянової фабрики Миклашевських у стилі ампір [10]. Нарешті, 1.10.1934 р. на ім’я вченого від Дніпропетровського міського прокурора Сімочкіна надійшла відповідь: «Речі, перелічені Вами у списку, будуть повернуті музею (альбоми, адреса, кліше, погруддя), що ж стосується речей, забраних 2.10.1933 р., вони повернуті не можуть бути, з пояснення МВНО такі Вам не належать. У разі незгоди звертайтеся до суду з позовом про повернення речей» [8]. Після такої відповіді він пише записку 21 листопада 1934 до заступника голови облвиконкому Гутчина Захара Борисовича, щоб дізнатися, у якому стані його справа, чи доповідав він Івану Андрійовичу, та яке рішення прийнято з приводу цього [9]. Ймовірно, йде мова про І.А. Гаврилова (1885-1937 рр.), голову Дніпропетровського облвиконкому в 1933-1936 рр. Чому Д.І. Яворницький уникнув арешту і дотепер невідомо. В експозиції його остання наукова праця «Історія міста Катеринослава» (1937 р.).

Безперечно, це лише маленькі епізоди, що висвітлюють процес організації і створення виставки, а їх було сотні, адже репресіям підлягали мільйони людей, у Дніпропетровській області – десятки тисяч. На виставці представлені матеріали майже тисячі осіб. Це був наш маленький внесок у відновлення справедливості, увічнення пам’яті безневинно загиблих наших земляків.

 

Бібліографічні посилання

  1. Качамкин О.И. Выбор на всю жизнь – ровесник века. – Дн., 1987.
  2. Малаховский А. Не подлежит забвению // Неделя. – 1989. – 26.06.
  3. Участие югославских трудящихся в Октябрьской революции и гражданской войне в СССР: Сборник документов и материалов. – М., 1976.
  4. Фонди ДНІМ. – Ф. 28566.
  5. Фонди ДНІМ. – Арх. 53737.
  6. Фонди ДНІМ. – ЕТ-3454.
  7. Фонди ДНІМ. – Арх. 5649.
  8. Фонди ДНІМ. – Арх. 32181/3.
  9. Фонди ДНІМ. – Арх. 6060/1.
  10. Фонди ДНІМ. – Арх. 32181/1.