За часів трипільської та Буго-дністровської землеробських культур (4–3 тис. до н. е.) люди використовували для перемелювання зерна зернотерки, які з часом трансформуються в жорна. Спочатку за технологією жорна не являли якоїсь особливої конструкції і становили собою два основні типи: відкритий та закритий. Спочатку були відкриті жорна. Складались вони з двох плескатих каменів: нижній нерухомий (спідняк), верхній рухається навколо осі. Зерно засипається в отвір верхнього (горло) горішнього каменю, який приводиться в рух обертанням за допомогою ручки (погонича), вставленої в край каменю. У відкритих пристроях камені повністю або наполовину оголені, борошно з-під них висипалось прямо додолу на розіслане рядно або цебер. У закритих – камені вставляли в обичайку, влаштовану на станку – табуреті, а борошно через льоток (мучник) висипалось у підставлений посуд.
У Наддніпрянщині використовували кінетичну енергію рік для побудови рухомих плавучих млинів-водяків або наплавних млинів. Поперек порому клали горизонтальний вал, так щоб один кінець виходив назовні. У ньому робили три отвори, через які пропускали три нетовсті стовбури під кутом 60°, так щоб кінці утворювали шестипроменеву зірку: на кінці кожної стріли закріпляли довгу лопатку із тонких дощок, як у вітряків. На другому кінці валу, в середині порому насаджували колеса з .зубцями «кулачками», що обертали шестерню з веретеном і верхньою частиною жорен. Весь механізм знаходився в будівлі, яка нагадувала невелику хату.
У Наддніпрянщині також були поширені і наплавні млини з висячими колесами. Горизонтальний вал, на якому знаходиться колесо, закріплений на двох байдаках, скріплених колодами так, щоб колесо проходило між ними.
Ставили на воді їх таким чином, щоб сильна струмина направлялась прямо у віз, тобто – прохід між двома байдаками.
Водяними наплавними млинами володіли, в основному, два-три господарі («спільники»). Вони по черзі отримували валовий збір і несли витрати по утриманню і ремонту млина. У залежності від зміни течії з часом доводилось підтягувати млин вгору або вниз по течії. На зиму водяні наплавні млини заводились у тихі затоки, в бік від фарватера.
У І половині XVIII ст. під Києвом на Дніпрі працювало 30 водяків. У Наддніпрянщині також широко використовували водяні млини з вертикальним колесом. їх ставили на річках, на штучних греблях. Основною частиною їх механізму служить горизонтальний вал, більша частина якого знаходиться в середині млина, на його кінці, що виступає назовні, посаджене вертикальне колесо, яке приводиться в рух водою, що падає на нього. По способу підведення води до колеса розрізняють два типи млинів: один із колесами нижнього бою, на які вода діє знизу колеса, другий – млини з наливними або верхобойни- ми колесами, на які вода падає зверху. У першому випадку вода підводиться по штучному руслу, по якому струмінь води *б’є в нижню частину колега.
Для підведення води до наливного млина влаштовують жолоб, з якого вода наливається в ковші і діє, в основному, своєю масою. Верхньобойне колесо має значну перевагу перед млином нижнього бою, бо використовує падіння води, воно має і більшу потужність.
Водяні млини бувають на різну кількість «поставів». Вони мелють муку, обдирають зерно на крупу, обробляють пряжу та тканини. Водяні млини простої конструкції і зовні нагадують житла.
Будівництво млинів було складною справою. Водостоки регулювались греблею: для їх зведення потрібно було чимало рук. У 1675 р. полковник Іван Черняк найняв «20 чоловік здалека».
Поряд з водяними млинами будували вітряні. У XIX ст. в селах Наддніпрянщини їх будували значно більше, ніж водяних млинів. їх ставили біля доріг, на пагорбі або у полі за селом: «одинаками чи купою – по кілька десятків, а то й до сотні доходило».
За основними конструктивними вирішеннями вітряки поділяються на стовпові («козлові») та шатрові («голандки»). Корпус вітряка-стовповика встановлювався на нерухомій основі- стільці і повертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині. Попередниками стовпових млинів були вітряки з нерухомим корпусом, повернутим у бік найбільш можливих вітрів.
На відміну від стовпових корпус шатрових вітряків залишається нерухомим: повертається лише дах («шатро») споруди разом з крилами і валом. Зруб такого вітряка звужувався догори, що надавало більшої стійкості споруді.
Крім названих різновидів млинів існував земляний млин-топчак. Приводився він у рух кіньми чи волами. Споруда складалася з двох приміщень. В одному містився привід, в іншому – механізм помолу. За привід правив похилий дощатий круг, по Якому ходили коні, прокручуючи його – і в такий спосіб обертали вал. Оскільки привід був заглиблений, то інколи такий млин називали ще земляним.
Отже, в побуті населення Наддніпрянщини мали місце різні типи млинів.
Л. Кірпікін (Переяслав-Хмельницький)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
