Участь запорізьких козаків у поході Лжедмитрія І. – Невдала битва Дмитрія і козаків біля Добриничів на річці Севі. – Участь запорожців у справі Лжепетра і Лжедмитрія II. – Поразка Шуйського і Голицина та начальника німецького загону Ламсдорфа від поляків і запорожців. – Загальна чисельність запорізьких і українських козаків під Тушином. – Дії козаків під Устюжною. – Дії Наливайка у Владимирському повіті. – Просування Кернозицького з козаками до Новгорода, відступ до Старої Русси і Твері. – Дії Олевченка з козаками під Смоленськом. – Участь козаків у здобутті Стародуба, Почепа, Чернігова, Новгород-Сіверська, Мосальська та Білої. – Захист козаками православної віри на Півдні; повернення їх на Північ і рух до Пронська, Зарайська, у верхньоволзькі й заволзькі міста; Облога Вологди. – Сидіння запорожців у Кремлі. – Зносини царя Михайла Федоровича з турецьким султаном щодо запорожців. – Рух у московські володіння гетьмана Сагайдачного і його дії під Калугою і Білою.
Коли запорожці повернулися із шведського походу на Низ, серед них з’явилася людина, яка згодом розхитала підвалини всієї Російської держави і ледь не стала причиною підкорення Росії польській короні, — Лжедмитрій І, або Дмитрій-царевич. Про перебування згаданого царевича Дмитрія у Запоріжжі є прямі вказівки, невідомо лише точно, якого саме року він був там — 1601, 1602 чи 1603. Зрештою, хронологічна розбіжність не має тут ніякого значення, — суттєве лише те, що з появою Дмитрія на Русі настали тривожні часи, а цих часів завжди очікували козаки, які скрізь шукали здобич і воєнну славу. У тривожні часи російське козацтво відігравало провідну роль, і всі самозванці спиралися переважно на козаків. Тому в усіх походах Дмитрія І та його наступників українські козаки також брали найактивнішу участь, причому в цій справі найголовнішу роль відігравали власне так звані українські, або черкаські, козаки і другорядну власне запорізькі чи низові.
Назвавшись російським царевичем у Польщі й отримавши дозвіл збирати військо для походу на Москву, Лжедмитрій І 1604 року послав своїх агентів на Дон і Запоріжжя запрошувати козаків до себе на службу. Останнім Дмитрій надіслав навіть свій стяг на знак особливої до них уваги; козаки особливо охоче відгукнулися на такий заклик. У даному разі їх привабила жадоба до багатої здобичі, пристрасть до далеких походів, принадливість самої справи. Під стягом Дмитрія зібралось кілька тисяч поляків і дві тисячі донських козаків, з якими він і виступив у південні краї Московської держави. У місті Севську до нього приєдналося 12 тисяч українських козаків, із них 8 тисяч кінноти й 4 тисячі піхоти, армата становила 12 справних гармат; серед українських козаків було немало і власне запорізьких чи низових козаків. Дмитрій особливо зрадів, коли до нього з’явилися запорізькі козаки, по-перше, тому, що їх прийшло багато, по-друге, тому, що вони були знані своєю мужністю. Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському війську в середині січня 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на ріці Севі, але зазнав поразки.
На цей час Дмитрій мав 15 чи 20 тисяч війська. Перед початком битви він поділив усе своє військо на три частини: першу становили поляки та росіяни, які перейшли на його бік (3-8 тисяч); другу — козацька кіннота (8 тисяч); третю — козацька піхота (4 тисячі). Останні мали у своєму розпорядженні армату і були в резерві. Проти Дмитрія діяли 60 тисяч російських ратників, висланих царем Борисом Годуновим під проводом князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського. Битву розпочав сам Дмитрій. Він із польськими й руськими військами кинувся на один фланг московського війська і, відкинувши його, рушив на головне царське військо, стрільців; за ним поскакали й українські й запорізькі козаки. Стрільці виставили поперед себе пересувні укріплення у вигляді саней із сіном і, підпустивши на певну відстань до поляків і козаків, дали по них сильний залп. Не чекаючи такого залпу, козаки похитнулись і повернули назад. За козаками повернули й поляки. Тоді росіяни кинулись переслідувати втікачів, але наштовхнулись на козацьку піхоту з гарматами. Піхота почала стріляти по російських ратниках із гармат, але, зім’ята силою, уся полягла, проте дала можливість Дмитрію утекти і врятуватися від росіян. Розбитий під Добриничами, Самозванець утік спочатку в місто Рильськ, а звідти в місто Путивль. Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій І був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця. Якою далі була роль українських і запорізьких козаків, невідомо. Але після загибелі Лжедмитрія І запорізькі козаки все ще перебували на території Московської держави й 1607 року допомагали самозванцеві Петру (з походження донському козакові Ілейці) з Мурома, котрий назвав себе неіснуючим сином царя Федора Івановича від його дружини Ірини. Лжепетро з’явився ще за життя Лжедмитрія І. Звертаючись до нього як до свого дядька, він послав Дмитрію свою грамоту й отримав від нього запрошення приїхати у Москву. Якнаиповажніше прийнявши цю пропозицію, Лжепетро з козаками рушив було вгору по Волзі, але вище Свіязька отримав звістку про загибель Дмитрія і вступ на престол Василя Шуйського. Тоді він повернув назад і незабром опинився на Дону, де став на зиму. У цей час до Лжепетра прибув гонець від князя Григорія Шаховського, який підняв повстання проти царя Василя Шуйського і просив Петра допомогти йому проти царських військ. Лжепетро охоче прийняв пропозицію Шаховського і навесні 1607 року рушив на Путивль. З ним були терські, донські та волзькі козаки, а згодом долучились і запорізькі. Дорогою Лжепетро захопив зі своїми козаками місто Цареборисів, побив воєвод і дворян, а далі підійшов до Путивля. Із Путивля він разом із Григорієм Шаховським рушив на Тулу, де з’єднався з іншим бунтарем, холопом Іваном Болотниковим, заміряючись іти на Москву. Але в Тулі Лжепетра разом із Шаховським, Болотниковим та іншими схопили, відіслали до Москви і там стратили на шибениці.
Три тисячі запорожців, які були при Лжепетрі, згодом перейшли на бік Лжедмитрія II, який стояв у місті Орлі з чотирма тисячами поляків на чолі з князем Романом Ружинським. Коли другий Лжедмитрій рушив з Орла, то під селом Кам’янкою, між Орлом і Болховом, зустрівся із царською раттю, серед якої був і німецький найманий загін. Німці написали Ружинському й запропонували, що перейдуть на бік Лжедмитрія II і поляків. Ружинський охоче прийняв цю пропозицію, але в останню хвилину німецькі начальники дуже перепилися і не встигли умовити весь загін до переходу на бік Лжедмитрія і Ружинського. Тим часом поляки вступили в бій із росіянами і німці дуже прислужились останнім: коли Ружинський розбив князів Дмитрія Шуйського і Василя Голицина і змусив їх покинути поле бою, німці прикрили відступ царської раті і цим змусили князя Ружинського засумніватись у щирості їхньої пропозиції про перехід на бік самозванця. Розбивши вдруге і розпорошивши царську рать 24 квітня 1608 року, Ружинський наказав запорожцям витяти 200 німців разом з їхнім начальником Ламсдорфом, незважаючи на те, що вони добровільно прийшли до нього, виявляючи готовність служити полякам.
Успіхи Лжедмитрія II в діях проти Москви приваблювали до нього все більше й більше різноманітних шукачів пригод, у тому числі й запорізьких козаків, так що під Тушином козаків налічувалось уже 13 тисяч. Але основну масу тут, звичайно, становили власне українські козаки, відомі московитам під іменем запорізьких черкас. На початку 1608 року козаки разом із поляками й тушинцями билися з Андрієм Петровичем Ртищевим, воєводою Залізопольської — Устюжни, та Хомою Подщипаєвим і їхніми чотирма сотнями ратників із Білого Озера. 5 січня біля села Батнівки козаки завдали нищівної поразки устюжанцям і білоозерцям, де, за висловом сучасника, витяли їх, мов траву.
Урятувавшись від загибелі з невеличкою купкою воїнів, Ртищев утік в Устюжну і, коли поляки й козаки на якийсь час підійшли від Батнівки, воєвода постарався укріпитися, накувати пищалей і наготувати бойових припасів. Але 3 лютого козаки, литовці й поляки, очолювані Козаковським, разом із німцями й татарами знову підійшли до Устюжни. Чотири рази пробували вони здобути міський острог, але щоразу зустрічали такий сильний опір міщан, що відходили і врешті, після приступу 8 лютого, взагалі полишили Устюжну, і її мешканці заспівали вдячний гімн господові Богу за визволення їх від нашестя ляхів, святкуючи цю подію і донині 10 лютого кожного року. Водночас у Владимирському повіті діяв якийсь пан Наливайко з козаками; він лютував з нечуваною жорстокістю, винищував і садив на палю дворян, боярських дітей, простих селян, неславив жінок, забирав у полон дітей. Злочини Наливайка розлютили навіть самого тушинського негідника, і той надіслав у Владимир наказ стратити Наливайка. Але за Наливайка заступився литовський канцлер Лев Сапіга і листовно попросив за нього самозванця. Самозванець, замість помилування, докоряв Сапізі, щоб той не вимолював пощаду для таких злочинців, як Наливайко, а карав би їх смертю. Але наказ тушинського негідника залишився невиконаним, і козаки Наливайка лиходіяли й далі. Щоправда, невідомо, які саме були це козаки— українські, запорізькі чи якісь волоцюги, що взяли ім’я козаків. 1609 року запорізькі козаки під керівництвом полковника Кернозицького за наказом Лжедмитрія II вирушили до старого Новгорода, аби схилити його жителів на бік самозванця. На той час у Новгороді перебував племінник царя, князь Михайло Скопін-Шуйський, який збирав ополчення проти ворогів царя і вів переговори зі шведами про найняття на воєнну службу до московського царя. Кілька тисяч козаків ішли з Тушина й по шляху до Новгорода захопили Торжок і Твер. Назустріч запорожцям Дмитрій Михайлович Пожарський, і «черкаси» вирішили відступити від міста. Згодом ті ж «черкаси» напали на місто Зарайськ, де розташувався князь Пожарський, але зазнали цілковитої невдачі: князь Пожарський вийшов з міста і вдарив на них з такою силою, що вони облишили місто й кинулись утікати на Україну.
Але ця втеча «черкас» на Україну була не остаточною: 1612 року «черкаси» опинились у верхньоволзьких і навіть заволзьких місцях — у краснохолмському Антоніївському монастирі, на Пошехонні, в Угличі, у Твері. В той час вони билися із князем Дмитрієм Мамстрюковичем Черкаським, який вигнав їх з Антонієвого монастиря (Біжецького повіту Тверської губернії). З 22 по 26 серпня того ж року частину «черкас» разом із поляками, литовцями й німцями облягло у Кремлі й Китай-городі об’єднане ополчення Мініна-Сухорукова, князя Пожарського й отаманів російських козаків. 22 вересня частина «черкас» відділилась від польського воєводи Ходкевича і кинулась до міста Вологди. Скориставшись із відсутності від’їжджої варти, баштових і міських сторожів, стрілецьких голів і сотників, нарядних пушкарів і затинників, «черкаси» вночі увійшли в місто і взяли його штурмом, людей посікли, церкви пограбували, місто й посади спалили дощенту, воєводу князя Долгорукова й дяка Карташова вбили, архієпископа Сильвестра взяли в полон і хотіли стратити, але згодом ледь живого відпустили.
Врешті, при здачі Кремля Карлом Ходкевичем у листопаді того ж року Мініну, Пожарському й Трубецькому серед поляків, литовців і німців були й «черкаси», під якими москвичі розуміли, за звичаєм, як українських, так і власне запорізьких козаків. Будучи у Кремлі, обложені зазнали жахливого голоду, але не здавалися. «Тоді батьки їли своїх дітей, один гайдук з’їв свого сина, інший — матір, один товариш з’їв свого слугу, ротмістр, якого посадили судити винних, утік із суду, боячись, аби звинувачені не з’їли суддю». Після капітуляції поляків, литовців, німців і «черкас» на Русі сталася знаменна подія: обрання 21 лютого 1613 року царя Михайла Федоровича Романова, яке супроводилося загальним очищенням Росії від іноземців, різних бродячих елементів, у тому числі й козаків. У червні того ж року новий цар послав до турецького султана Ахмета послів із пропозицією дружби Росії і Туреччини та проханням діяти заодно з російським царем проти поляків і литовців. На це питання із Константинополя відповіли, що султан згоден жити у дружбі й любові й хоче стати супроти литовського короля, для чого віддав наказ кримському ханові йти від міста Акермана на Литву; окремо просто зі столиці послав на Литву десять тисяч ратних людей з волохами й молдаванами, а крім того, наказав у гирлі Дніпра збудувати два міста проти «дніпровських черкас», аби зігнати з Дніпра всіх козаків.
Але «черкаси», нічого не знаючи про зносини російського царя з турецьким султаном, далі були на московській Русі і брали міста одне за одним. Цього разу їх очолював знаменитий гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, 1 який згодом прославився як воєнними, так і цивільними справами, діючи на Україні за православну віру й народність однаково майстерно і шаблею, і пером. Вийшовши з «воїнством своїм» із Києва, він пішов на Путивль, Болхів, Білів, Козельськ, Мещовськ, Серпейськ, Лихвин, Перемишль, Калугу і «багато по дорозі зла вдіяв, пролив кров християнську». У Калузі на той час сидів воєвода Артемій Ізмайлов, який у липні сповістив Москву про перший приступ до міста Сагайдачного і про його намір повторно йти на Калугу. Водночас і Нащокін писав у Москву, що «черкаси» мають намір іти до Можайська. Тоді молодий цар, порадившись із духовенством і боярами, послав проти Сагайдачного князя Дмитрія Мамстрюковича Черкаського і Михайла Матвійовича Бутурліна. Воєводи рушили на Калугу, але «черкаси» й литовці відступили до Вязьми й Дорогобужа, а далі, залишивши й ці міста, пішли в Білу. Воєводи пішли за «черкасами» й облягли Білу. «Черкаси» й литовці спробували влаштувати вилазку, але невдало, отож у серпні вони здались російським воєводам. Після того Сагайдачний зі своїм військом повернувся назад і пішов до Києва через Курський повіт і через верхів’я ріки Псла, на Думчий курган. Дійшовши до міста Курська, він послав до його міщан двох посланців з оголошенням, що ні місту, ні повіту він не завдасть ніякої кривди, про що дав наказ своєму військові.
Примітки:
- Прізвище Сагайдачного східне: «сагайдак» по-тюркськи означає дикий козел, у переносному значенні — лук, обтягнутий шкірою дикого козла. Коиашевич означає по-батькові від імені Конон чи Конаш. Родом Сагайдачний із с. Кульчиць біля Самбора.
