Кого поставимо на порожній постамент або історія пам’ятника Ломоносову

Повчальна історія за участю Катерини ІІ, Єлизавети Трипільської, Дмитра Яворницького, Олександра Ситника, Михайла Ломоносова, та з можливим продовженням…

6 січня прийдешнього року академік Михайло Ломоносов покинув постамент, на якому він простояв 51 рік. Бронзовий академік не бажав відриватися, і його зняли, на жаль, прямо з верхньою частиною постаменту, у вигляді капітелі колони іонічного ордеру…

Насправді ця історія триває вже більше століття. Адже Ломоносов «займав» не зовсім «свій» постамент, і опинився він там радше випадково… Історія ця розпочалася 1914 року. Цього року вибухнула Перша Світова війна, але тодішній Катеринослав – «Нова Америка», заможне місто промисловців та бізнесменів – не одразу відчув воєнне лихоліття. Саме того року на новому місці урочисто відкрили пам’ятник Катерині ІІ.

Чому виникла необхідність переносити відому «Мідну бабусю» (до речі, насправді вона була бронзова)? Статуя, встановлена 1846 року перед Спасо-Преображенським кафедральним собором, вказувала рукою на Південь. В цьому були алюзії передусім на «Грецький проект» кінця XVIII століття. Коли ж у 1905 році було збудовано та відкрито будівлю Музею імені Поля, статуя стала показувати рукою на… задній фасад Музею.

Первісний символізм був втрачений. Тоді директор музею Дмитро Яворницький сам запропонував перенести бронзову імператрицю. Довідкова книга «Весь Екатеринослав» на 1915 рік повідомляла: «Последним выдающимся событием в жизни Екатеринослава было перенесение на более видное место памятника… Екатерины II, по мысли Д.И. Эварницкого». Нове місце для статуї підшукали дуже швидко – поруч, на бульварі Проспекту, між неокласичними будівлями Гірничого інституту та нового корпусу музею (який тільки-но розпочали будувати 1913 року).

Для старого пам’ятника вирішили зробити новий постамент. За цю роботу взялася талановитий митець-жінка (що само по собі тоді було радше диковинкою), Єлизавета Романівна Трипільська. Їі називають першою жінкою-скульптором України, до речі, вона уродженка села Опішня на Полтавщині.

Доля скульпторки, яка відзначилася в Україні, Азербайджані та Туркменістані, сама по собі потребує окремої розповіді. Є.Р. Трипільська виконала проєкт постаменту в неокласичному стилі, у вигляді гігантської колони іонічного ордеру. Постамент був прикрашений витонченим декором. Виготовлений він був з рожевого фінляндського граніту й одразу став пам’яткою місцевого мистецтва.

Урочисте відкриття пам’ятника Катерині ІІ на новому місці відбулося 12 (25) червня 1914 р. Але ця історія тривала усього три роки. Весною 1917 року «мідну бабусю» звалив революційний натовп, солдати мочилися на статую, про що навіть писала газета «Приднепровский край».

Дмитро Яворницький, передусім, як зберігач пам’яток, без будь-яких сумнівів вирішив врятувати статую. Взявши декількох співробітників, вночі її перенесли на подвір’я музею й закопали в землю… Лише 1926 року, вчений подав пропозицію викопати статую та поставити її серед «кам’яних баб», мовляв, демонструвати еволюцію світового мистецтва. Так і простояла статуя в новому оточенні до 1942 року, коли безслідно зникла…

Гранітний постамент спорожнів та простояв так 54 роки на бульварі проспекту. Дуже цікаво, що радянська влада взагалі не чіпала його. Не ставила вона на нього, скажімо, голови Карла Маркса (як поступили з постаментами пам’ятників в Одесі та Херсоні). Збереглося чимало фото порожнього постаменту на тлі неокласичних будівель. Студенти «гірники» післявоєнної доби, у тому числі моя мама (закінчила 1966 року), любили проводити тут вільний час та називали сквер біля постаменту жартівливо «Катькин садик».

Аж ось у середовищі інтелігенції Гірничого інституту виникла ідея знову «оживити» постамент. На роль нового господаря постаменту обрали академіка Михайла Ломоносова. У той час, виходячи з тогочасного дискурсу, це уявлялося вдалим рішенням. Енциклопедист, просвітитель, один із засновників Московського університету (можна згадати, що університет в Катеринославі засновувався юридично 1784 року як другий в тодішній імперії). До того ж, Ломоносов мав безпосереднє відношення до гірничої справи. Статуя була спроектована таким чином, що він правою рукою вказував на головний корпус Гірничого інституту.

Важливим аргументом було те, що Ломоносов був сучасником Катерини ІІ. Аргумент, до речі, дуже хлипкий, тому що відносини Ломоносова з Катериною ІІ якраз не склалися, і після її приходу до влади (1762 р.) він пішов у тиху опозицію й прожив лише три роки.

Незважаючи на ці деталі історії XVIII сторіччя, у 1971 році бронзовий академік обійняв «імператорський» постамент. Відкриття пам’ятника відбулося 25 червня 1971 р. (скульптор О.В. Ситник, архітектор В.С. Положій). Статуя роботи видатного скульптора Олександра Ситника (він також автор пам’ятника Миколі Гоголю та співавтор монумента «Скорботна») навіть була популярною серед студентів. Півстоліття простояв бронзовий академік на постаменті, який призначався для його ж імператриці.

Інші часи – інші герої… Сьогодні постамент знову спорожнів. Катерина ІІ простояла 3 роки, постамент пустував 54 роки, Ломоносов займав його 51 рік. Моя думка: постамент необхідно зберегти – як пам’ятку мистецтва, творіння першої української жінки-скульптора та важливий традиційний акцент у формуванні простору цієї частини Соборної площі. Необхідно повернути йому відірвану верхню частину.

Надалі потрібно увінчати постамент новою статуєю. Таке «святе місце» не повинне пустувати. Ліквідація старих монументів не повинна творити символічну пустку в культурному просторі наших міст. Творення нових смислів має супроводжуватися поставленням нових пам’ятників.

І ось тут можливі варіанти. Звичайно, на «такому» постаменті має стояти людина XVIII-XIX століть. Хто саме? Історія Катеринослава, «як не крути», не дає великого списку «героїв», які б мали передусім місцеве коріння та український характер.

Найбільше підійшов би для цього постаменту, Олександр Поль. Тут і безпосередня прив’язка до гірничої справи, і до «індустріального буму», який врешті-решт породив і перший міський виш – Гірниче училище, згодом інститут, нині політехніку. Але пам’ятник Олександру Полю вже відкритий у 2002 році, він має чітку композицію (статуя та символічна гірка), й не може бути перенесений.

Інша логіка. Хто символізує «українське XVIII століття»? Григорій Сковорода? Чудовий варіант, щоправда, документально ніяк не підтверджується його зв’язок з Катеринославом. Іще один момент – Сковорода ходив у селянській свитці, і демонстративно підкреслював свою опозиційність до бюрократичних чеснот та ієрархії імперської влади. Тому чи влучно його помістити на вишуканий постамент?

Останній гетьман України Кирило Розумовський? Людина Просвітництва, класицизму, також дуже добре підходить на цей постамент. До речі, він паралельно був головою Російської Академії наук, якщо хто забув. Але знову ж таки, ніякого зв’язку саме з нашим містом.

Єдина більш-менш підходяща фігура з ранньої історії Катеринослава –Андрій Якович Фабр, катеринославський губернатор у 1847-1857 роках. Пам’ятник йому в місті (про що точилися розмови двадцять років) досі так і не з’явився. А тут і розміщення з видом на бульвар – головне дітище Фабра. І музей поруч, заснований 1849 року саме за ініціативою Фабра. Колекцію, нагадаю, також почав формувати саме Фабр.

Губернатор, народився й помер у Криму, основну частину життя провів в Одесі та Катеринославі. Звичайно, імперський чиновник, проте взірець чеснот аскетизму та великий меценат. З точки зору «примирення» з імперською спадщиною та інтеграції її в сучасний український ландшафт, дуже вдала персона.

Можна піти й зовсім іншим шляхом – поставити символічну статую загального характеру. Адже Соборна площа – історичний центр міста та вершина його в духовно-культурному сенсі. Зважимо на дуже важливу обставину – тепер вершину увінчує флагшток з величезним прапором України.

Тому нова статуя обов’язково має корелювати з цим. На думку приходять дві аналогії. Передусім це статуя жінки, алегорія Незалежності (вдало реалізована в Харкові). Тут це також вдалий варіант. Або фігура козака, як символ коріння й незламності духу. Колись, у 1911 році у станиці Тамань, в якій висадилися колишні запорозькі козаки,започаткувавши Чорноморське козацтво, поставили такий пам’ятник. Козак
міцно стоїть на землі, яку вважає своєю.

У будь-якому сенсі, старий постамент, який за століття став важливою культурно-символічною локацією, своєрідним «святим місцем», не має залишатися порожнім. Сподіваюсь, що результат буде знайдений та вирішиться шляхом конструктивного обговорення.

Максим Кавун, кандидат історичних наук, завідувач відділу ДНІМ ім. Д.І. Яворницького

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*