Сірко та Дорошенко: історія взаємовідносин

Присяга Сірка царю Федору Олексійовичу.— Стара справа Сірка про підданство Дорошенка цареві.— Намагання Самойловича розірвати союз Дорошенка й Сірка.— Посольство Самойловича до запорожців та їхні погрози перейти до іншого царя в разі затримки гетьманом припасів.— Інструкція Самойловича, надіслана до Москви, про усунення самовільних рад, які затіваються Сірком та Дорошенком, і про засоби приборкання запорожців.— Схвалення інструкції в Москві та указ царя, направлений на Січ.— Продовження стосунків Сірка з Дорошенком.— Докори Самойловича Сіркові з цього приводу і посольство гетьмана на Запорожжя.— Донос Самойловича на Сірка в Москву та виправдувальний лист останнього.

Новий 1676 рік почався для Сірка і запорозьких козаків тим, що після смерті царя Олексія Михайловича, січня 30 дня, треба було присягати новому цареві Федору Олексійовичу з його братами Іваном та Петром Олексійовичами, за що кошовому і всьому війську запорозькому обіцяно тримати їх на платні, піклуватися про них, обороняти від усіх ворогів і ні в чому не обмежувати їхні вольності. «Великого государя, царя і великого князя Федора Олексійовича, усієї Великої, Малої і Білої Русі самодержця, його царської величності піддані — я, кошовий отаман Іван Сірко, і при мені суддя, писар, осавули, отамани курінні і всі старші й менші війська запорозького низового обіцяємо Господу Богу перед святим Євангелієм, по непорочній заповіді його, яко в сьому святому Євангелії вказується, їй право, на тому служити великому государю, царю і великому князю Федору Олексійовичу, усієї Великої, Малої і Білої Русі самодержцю, та його государевим спадкоємцям, і матері його, великій государині Наталії Кирилівні, і братам його».
Присягаючи на вірність новому російському цареві, Сірко приніс йому стару справу свою про підданство Дорошенка Москві. Дорошенко усе ще залишався в Чигирині, твердячи, що Чигирину, за прислів’ям «де булава — там і голова», неможливо бути без гетьмана. Самойлович, приписуючи усі злигодні України саме Дорошенкові, після вступу на престол царя Федора Олексійовича «почав писати до Москви листи на свого супротивника, нібито він орди кримські та білгородські на нашу землю тогобічну принаджує». Про цю супліку дізнався Дорошенко і в красномовному і схвильованому листі до Сірка й запорожців від 21 березня 1676 року зняв із себе вину за бідування України, а причину злигоднів та поневірянь вітчизни вбачав у нашестях мусульман та у правлінні «Сарданапала» Самойловича, який «гетьманувати любить, а з перин розкішних, мов щур, вилізти і взятися за зброю для оборони батьківщини од вовків кримських не хоче». Одержавши від Дорошенка послання, Сірко звелів скликати з усіх лугів та рукавів Дніпрових низове запорозьке військо, учинити раду військову і на ній зачитати гетьманського листа. Під час читання «мало не всі запорожці плакали, нещастя убогої вітчизни своєї малоросійської тогобічної серцями опечаленими переживали». На скорботний лист Дорошенка запорожці відповіли своїм листом, де повністю погоджувалися з гетьманом у тому, що Самойлович справді затіяв «душепротивне» діло, і радили йому всіляко захищатися од лівобережного гетьмана, обіцяючи із свого боку допомогу в боротьбі з ворогом . Після цього дружні стосунки між Сірком та Дорошенком ще більше зміцніли. Підтримуючи в усьому Дорошенка, наприкінці лютого Сірко послав до нього дванадцять козаків і через них радив, щоб гетьман у великого государя у вічному підданстві був, але до Москви з Чигирина без військової ради не ходив, а раді під Переяславом бути, і на ту раду слід їхати і Дорошенку, й Самойловичу, про що він, Сірко, великому государю має написати.
Так доносив Самойловичу гоголівський піп Ісакій, і Самойлович платив за те Сіркові сторицею. Передовсім він направив на Запорожжя Карпа Надточія з листом, в якому умовляв Сірка облишити Дорошенка, клейноди повернути, смуту на Україні не учиняти і про вибори нового гетьмана не думати. Карно Надточій прибув на Січ 12 січня під вечір, а наступного дня, коли ледь почало світати і запорозьке товариство за звичаєм збиралося на військову раду, з’явився до Сірка в курінь, уклонився і подав йому гетьманського листа. Разом з Надточієм увійшли Луцик та руський чоловік на ймення Іван Іванович, котрий подав Сіркові грамоту князя Ромодановського і наказ кошовому з’явитися до боярина і жити у своєму домі на слобідській Україні. Сірко тих листів та грамот у курені не прийняв, а взяв їх при виході на майдан до козаків. На раді спершу були зачитані царські грамоти, а потім лист гетьмана Івана Самойловича. Військо не дослухало гетьманського листа навіть до половини і почало кричати, що гармат, узятих від Дорошенка, воно не віддасть і що гетьману варто, було б ще кількоро нових гармат на Січ прислати, а не те що забирати. Після цих слів Надточій звернувся до козаків: «Недобру ви, панове браття, ухвалу учинили на весну раду скликати і нового гетьмана обирати. Знайте, на те не буде волі государя, щоб вам, опріч Івана Самойловича, кого іншого можна було б гетьманом обрати, бо ви й без того в містах велике сум’яття чините». Вислухавши Надточія, два козаки мишастівського куреня (один з них був Троцький Андрій) сказали: «То правду мовить Карпо, бо обравши гетьмана проміж себе, ми дозволимо людям, які мешкають по містах, різні пакості, нестерпні образи та смиканину творити, а відтак доведемо Україну до ще більшого спустошення і руйнування». Коли після таких розмов рада розійшлася, по всіх куренях отамани і знатне товариство зачали таке говорити: «Якщо гетьман надумає затримувати запаси, ватажків та охоче військо, котре йде на Січ, ми знайдемо собі іншого царя недалеко від нас і зробимо усю частину України, що перебуває під рукою царя, такою ж безлюдною, як гетьман і боярин Дорошенкову сторону зробили». А Сірко у своєму курені казав: «Хай гетьман ватажків та охочі війська, котрі прямують на Запорожжя, не затримує, інакше ми знаємо, як нам діяти. А те, що в грамоті царської величності велено мені до боярина і у свій дім їхати, я нізащо не виконаю, бо знаю, що мене знову хочуть упіймати і в соболі запроторити, досить і того, що було,— більше не поїду». А потім ходив туди-сюди по куренях і намовляв військо, щоб одписало цареві, ніби товариство не забажало одпускати його до боярина.
У лютому гетьман Самойлович писав государеві, що готовий йому, як і блаженної пам’яті батькові його, вірно служити та невірних бити, але щоб тільки не заважали в тому Дорошенко й Сірко і щоб государ своїми грамотами, а боярин своїми нагадувальними листами Сірка й Дорошенка від непостійності утримували, і щоб Сірко до боярина для ради про кримські промисли із Запорожжя в Курськ приїздив, а до Сірка на Січ і припаси, і блудящих людей пропускати заборонив, а також свавільні ради в містах скликати і гетьманів обирати заборонив. Тут же Самойлович сповіщав, що на посланий ним Сіркові через козака Карпа Надточія лист відповіли, замість кошового, курінні запорозькі отамани. Вони доводили гетьману, що даремно він усіляко їх паплюжить, бо вони з тим Дорошенком туркові добряче пиху збили і половину бідної вітчизни з рук його вирвали. А в той же час він, гетьман, маючи, мовляв, більше ніж треба війська, ні Дорошенка в біді не підтримав, ні нещасним ладиженцям і уманцям у боротьбі з турками й татарами не допоміг. Даремно він, гетьман, також про клейноди розводиться, ніби їм не належить на Січі бути: як почалося козацтво на Дніпрі і як тут перші гетьмани жили, то сюди і клейноди з місця на місце переносяться, так само, як і ради, для яких особливе місце, Росава, є, а тепер вони в Старо дуб забрели. Даремно також і за нібито свавілля дорікає він запорожцям: добру справу треба робити, нікого не питаючи, та й чи можна за багато верст повсякчас про все запитувати гетьмана. Не можна також вимагати від запорожців звіту про справи їхні, бо вони і славу, і харчі, і фураж — усе звикли самопалами та шаблями собі добувати, з небезпекою для власного життя працювати за всіх. Якби їх зовсім не було, то давно б серед вітчизни козацької кочовиська татарські завелись. Даремно, нарешті, він, гетьман, дорікає запорожцям за непослух, бо ж сам не виконує волі царської: государ вирішив передати січовикам Переволочанський перевіз, а гетьман приховав царську грамоту про те монарше рішення.
У відповідь на послання, писане курінними отаманами, Самойлович листовно виправдовувався перед Сірком, указував на шкідливі вчинки Дорошенка, знову нагадував Сіркові про необхідність бути вірним російському государеві та слухатися його, гетьмана. А слідом за цим направив до Москви через своїх посланців Леонтія Полуботка та Карпа Надточія цілу інструкцію про те, як припинити скликання самовільних рад, влаштовуваних Дорошенком та Сірком, як заспокоїти Україну і приборкати запорозьких козаків. Для цього треба: по-перше, направити до Сірка посла і привести кошового до присяги на вірність російському цареві; по-друге, наказати Сіркові, щоб він тільки на Січі перебував і там стежив за порядком, а на малоросійські міста не зазіхав і своїх запорожців туди не пускав; по-третє, в разі непослуху Сіркового, попередити його грамотою, що гетьман усіх запорозьких козаків, які самовільно забрели у міста, хапатиме і як утікачів страчуватиме.
Інструкція гетьмана цілком задовольнила Москву. 5 березня Сіркові був посланий царський указ про те, щоб він, пам’ятаючи свою клятву в Москві, підбурювань Дорошенкових не слухав і від самовільних рад свавільних людей усілякими способами, промислом та стараннями своїми утримував, запорожцям ходити у міста забороняв, а усіляко намагався над ворогами промисел чинити і вірно царській величності служити, за що цар дарує козакам п’ятсот червінців, сто п’ятдесят половинок сукон та п’ятдесят пудів свинцю, зілля також, а якщо ж вони бешкет та свавілля чинитимуть у малоросійських містах, боярин і гетьман будуть їх вгамовувати за військовими законами. Того ж дня подібне розпорядження про запорозьких козаків було надіслане гетьману України обох боків Дніпра Івану Самойловичу.
Після одержання царської грамоти та гетьманського листа Сірко, одначе, не переставав підтримувати стосунки з Дорошенком, про що запопадливо сповіщали Самойловича його прибічники. Так, 15 березня стависький протопіп Іван Дзеня повідомив гетьманові, що Сірко направив у Чигирин до Дорошенка своїх посланців, через яких запрошував його їхати на Запорожжя і радив військових клейнодів Самойловичу не оддавати, бо Самойлович обраний гетьманом на переяславській стороні, де запорозької старшини і старшини інших козаків не було і де проводити раду взагалі не годиться, а належить їй бути в урочищі Росава. Посланцям Дорошенко сказав, що не може поїхати на Січ, бо остерігається, коли б хто інший не заволодів містом Чигирином. Про стосунки Сірка й Дорошенка доносив гетьману і переяславський полковник Войца-Сербин.
Сам Дорошенко почувався на силі завдяки зв’язкам із Сірком і відкрито висловлювався проти гетьмана: «П’ю за те, щоб мені не віддати булави Івану Самойловичу, а силою у мене Самойловичу булави не одібрати!» — казав він на обіді в присутності Горяїнова, посланця князя Ромодановського. «Не видайте мене, як донці Степана Разіна видали; хай донці видають, а ви не видавайте!» — казав Дорошенко тут же за столом посланцям Сірка. «Не видамо!» — відповіли запорожці.
Звісно, треба було негайно покінчити з Дорошенком, щоб приборкати Сірка та прихилити його до Москви у зв’язку з новою загрозою з боку турків і татар. Спершу до Дорошенка був посланий стольник Деремонтов, а потім проти нього виступив із сімома полками сам гетьман Самойлович. Він переправився через Дніпро і послав до Чигирина чернігівського полковника Василя Бурковського з дорученням передати Дорошенкові наказ государя — скласти свої повноваження і принести присягу російському цареві. На цей наказ Дорошенко відповів відмовою. Він, мовляв, нічого не може робити без згоди усього запорозького низового війська. Після цього один з полковників Дорошенка таємно зустрівся з Бурковським і нашептав, щоб він аніскільки не вірив Дорошенкові, бо той підтримує зв’язки з Кримом та Запорожжям . Про усе це гетьман Самойлович доніс цареві 1 квітня особливою грамотою, на що государ 7 квітня звелів йому стосунків з Дорошенком не псувати, а всіляко схиляти його до переходу на монарший бік. Такий перебіг подій дуже занепокоїв Самойловича, особливо з огляду на чутки про новий намір Дорошенка зібрати чорну раду для обрання гетьмана обох боків Дніпра.
Не менше турбував гетьмана й Сірко. 22 квітня Самойлович направив на Січ свого посланця, канцеляриста Василя Романовського разом із стряпчим Іваном Протасьєвим, Василем Перхуровим та слугою Квітковським. Вони передали Сіркові листа з умовлянням не відриватися од підданства християнському монарху і не схилятися на бік турецького султана та кримського хана. Сірко ознайомився з листом і почав дорікати гетьманові за те, що він припасів на Запорожжя не пускає. Одночасно з цим запорозька голота зчинила лемент і стала паплюжити гетьмана дошкульними словами. Наступного дня Сірко, будучи сильно напідпитку, закликав до себе в курінь Василя Романовського, ухопив його за барки, зажадав у козаків шаблю і у великому гніві сказав: «Чи знаєш ти, що я тобі голову можу зітнути? Знатиме тоді твій гетьман, як я від Стародуба зайду і почну звідти його бити! Хоч я і присягнув російському цареві, але государя польського не залишу!» Дісталося од Сірка й служці гетьмана Квітковському. Цього кошовий добре почубив, побив і тут же виганьбив Самойловича міцними словами. Паплюжачи гетьмана, Сірко приказував: «Як гетьман Іван Самійлович прийде до нас на Запорожжя і війську уклониться, то буде гетьманом, а не прийде до нас Самойлович, Дорошенко прийде і гетьманом Дорошенко буде». Через посланців гетьмана Сірко передав йому листа від 22 березня, в якому дякував цареві за привезену Перхуровим платню для війська, дорікав Самойловичу за його зайві умовляння не відриватися козакам від християнського монарха (такого ніколи не буде) і до невірного царя не прихилятися, а також за те, що він царських указів не виконує: царського борошна на Січ не посилає, ватажкам з харчами ходити забороняє, застави, щоб на Кіш жодна людина не пройшла, по крайніх дніпровських містах виставляє, через що «козаки, аніскільки не прижмурюючи своїх очей перед гетьманом, а навпаки, видивившись їх, досі так і не одержали від нього анічогісінько». Про клейноди Сірко у листі писав, що гетьман одержить їх тоді, коли з’єднається із Дорошенком і заради наступної з Кримом війни «злучиться» із запорожцями.
Ясна річ, гетьман негайно доніс у Москву про все, що відбулося на Січі і в Чигирині. До столиці пішла також супліка (травня 6 дня) і від кошового. Сірко скаржився на Самойловича за те, що той притримав у себе грамоту царя Олексія Михайловича про передачу кошовому містечка Келеберди, а запорозькому війську — Переволочанського перевозу і млинів у полтавському полку, що звелів вигнати з міст запорозьке військове кінне товариство і заборонив ватажкам ходити із хлібними припасами на Запороги. Цар і на донесення гетьмана, і на скаргу Сірка відповів однією грамотою, травня 14 дня, на ім’я Самойловича і разом з цією грамотою прислав і лист Сірка, повелівши оголосити кошовому, що всі його скарги на гетьмана будуть до гетьмана і надсилатися. Тут же наказано роз’яснити Сіркові з військом, що грамоти блаженної пам’яті царя Олексія Михайловича про передачу Келеберди та Переволочанського перевозу не виконані тому, що подане цареві прохання було надіслане без відома гетьмана, а відтак надалі запорожці не повинні про будь-що просити царя, перед тим не повідомивши Самойловича. А кошовому запропоновано для проживання з дружиною, замість Келеберди, слободу Мерефу, де він і раніше жив, а про Келеберду велено йому взагалі забути: «Ми, великий государ, указали, за колишнім нашої царської величності указом, надісланим тобі, гетьману, квітня 14 числа (1676) на підставі твоєї чолобитної, кошовому отаману Івану Сірку та військові низовому запорозькому в тому всьому відмовити, бо здавна ніколи такого не бувало, щоб військо низове запорозьке для прогодування у містах чимось володіло… Тільки ватажків з хлібними припасами дозволяємо гетьману на Кіш пропускати, щоб запорожців затриманням припасів од нашої государевої милості не відлучати» .
Тим часом стосунки Сірка й Дорошенка не припинялися, про що запопадливо доносили гетьманові його прибічники. Так, наприкінці травня гетьману сповістили, що Дорошенко прислав волами на Січ сорок пудів шинки, чотири бочки вина, один віз тютюну і все те, разом з волами, оддав війську. Тут же гетьману повідомили, що Сірко з Дорошенком збираються укласти мир, а для цього хочуть зібрати раду в місті Крюкові, під Криловом. Наприкінці червня Самойловичу донесли, що запорозьке військо вимагало Дорошенка до себе в Кіш з військовими клейнодами, але сам Сірко усно й цілком таємно через свою людину передав Дорошенкові, щоб той не зважав на прохання війська, на Запорожжя не потикався, сидів спокійно в Чигирині і ні до гетьмана, ні до боярина, якщо бажає залишатися живим, не з’являвся. Це ж Дорошенку радив, окрім Сірка, і ніжинський протопіп Семион Адамович, позбавлений чернігівським архієпископом Лазарем Барановським, за згодою Самойловича, багатьох маєтностей.
Сірко не переставав підтримувати зв’язки з Дорошенком і водночас запевняв, що він і гадки не має вступати в переговори з турками й татарами. Так, 14 липня у листі до князя Ромодановського з приводу викупу з полону його сина Андрія та сина Скуратова Олександра кошовий пояснював: «Хотіли ми за вісьмох полонених турків узяти викуп. Вони запропонували нам або п’ять тисяч грішми, або замість грошей сина твоєї княжої милості чи сина окольничого Петра Скуратова. Але їхній намір не здійснився: за них дали лише дві тисячі. Листи од твоєї княжої милості, писані в Крим до сина твого князя Андрія Григоровича, і від Скуратова до сина його Олександра ми добрими посланцями послали, але відповіді на те ніякої не маємо, а коли буде на те відповідь, сповістимо негайно. А що ради нинішнього викупу, за давнім військовим звичаєм, як і на Дону ведеться, ми вступили в дружбу з очаківцями, то учинили те лише задля того (і, Боже борони, ні для чого іншого), щоб мати для війська вільний прохід на Низ за сіллю та за іншими промислами. А про ханів похід твоїй княжій милості сповіщаємо, що стоїть хан з усіма силами біля Каланчака».
Проте ні князь, ні гетьман, ні його прибічники не вірили таким запевненням Сірка. Липня 21 дня із Жовнина доносили Самойловичу, що кримський хан із сильними ордами розташувався на річці Інгул неподалік Білих Криниць і чекає Сірка з військом, і тільки-но кошовий прибуде, союзники рушать на Чигирин, а звідти Сірко піде лівим боком Дніпра, а Дорошенко правим — на Україну. А втім, невзабарі з’ясувалося, що в Чигирин разом з татарами прийшла тільки частина запорожців, сам же Сірко залишився на Січі . Серпня 30 дня (1676) поляки скаржилися посланцеві Самойловича Борису Моршевському, що Сірко уклав, перемир’я з кримчаками і тим самим більшу частину орди пропустив у Польщу, бо кримчаки, не маючи загрози з боку Сірка, вільно покидали Крим і багато лиха накоїли в Польщі. Але тут же гетьманський посланець дізнався, що Сірко прислав до польського короля, невідомо навіщо, п’ятдесят козаків. Королівська величність видала тим козакам по двадцять карбованців на чоловіка й одіслала їх до коронного гетьмана у Львів. Там їм видано харчів по шість карбованців, після чого вони, без послань, без підвід і без подорожнього листа, поїхали назад. Запорожці просили гетьманських посланців взяти їх із собою, але ті їм відмовили.