Сірко: останні роки життя

Загроза московському цареві з боку турків і татар.— Чутки про зносини Сірка з турецьким султаном, кримським ханом та Юрієм Хмельницьким.— Звістка Самойловичу від Сірка про рух ворогів на Чигирин.— Сірко відправляє до Самойловича листа Юрія Хмельницького.— Порада Сірка про зруйнування Чигирина і прохання надіслати на Січ клейноди.— Невдоволення гетьмана і тим і другим.— Лист Самойловича до кошового,— Вірність Сірка російському цареві.— Погрози Сіркові з боку султана.— Невдача російських та малоросійських козаків під Чигирином.— Подвиг Сірка на Дніпрі.— Зносини Сірка з ханом і похід на Кизи-Кермен і Тавань.— Смерть Сірка.

Прийшла весна 1678 року. Бусурмани знову погрожували нашестям на Україну. Турки й татари готувалися в похід на Чигирин. Ширилися чутки, ніби султан наказав іти на війну усім своїм підданим від двадцяти років і що лише у Волоській та Мултянській землях він звелів заготувати по шістдесят тисяч кирок, лопат і сокир. На цей раз ватажком турецьких військ був оголошений візир Асан Мустафа, випробуваний у ратній справі. Цар і гетьман почали готуватися до відсічі й тому змушені були знову налагоджувати стосунки із Сірком. А тим часом про кошового надходили недобрі звістки. Гетьману доносили, що Сірко потрапив під вплив турецького султана і заприятелював з кримським ханом, що він спілкується з ними через обопільних, з тієї та іншої сторін, послів, що він пересилає усі царські грамоти та гетьманські листи султанові і ніби обіцяє йому вийти з підданства російському цареві, бо йому, мовляв, достатньо одного заслання до Сибіру, а більше він туди не хоче. Подейкували й про те, що Сірко підтримує зв’язок із Хмельниченком через свого посланця Яненка, а Хмельницький зноситься із Сірком через Коваленка, задобрює запорожців грішми і, за султанським указом, усілякими запасами принаджує їх, «тільки б обіцянок своїх дотримувалися і на Крим не наступали». А запорожці і кошовий, зі свого боку, направили послом до турків військового осавула Шила, «щоб султан листом своїм їх підкріпив і в поході своєму на Москву задніпровських міст не чіпав та чорним Муравським шляхом ішов». Доносили й про те, куди Сірко, для прийняття, присяги на вірність султанові, збирається вирушати, а саме — на річку Інгул . Нарешті повідомляли, що кошовий доручив своїм послам Івану Єненченку та Семену Гречку дійти таємної згоди з Хмельниченком і висунути перед султаном такі вимоги: віру православну не притісняти, данини та ясиру не брати, вольностей і прав запорозьких не порушувати, старшину турецьку і татарську в малоросійські міста не допускати. Якщо султан погодиться на такі умови, він, Сірко, його, Юрка, за князя визнає і всю Україну пообабіч Дніпра під турецьку державу приведе. А втім, далекоглядніші з тих, хто розумів кошового та доносив на нього Самойловичу, пояснювали такі дії Сірка тим, що він «просто водить за носа ворогів, щоб бусурмани передчасно на нього не напали, Запорожжям та Січчю не оволоділи і все не спустошили; він тільки вичікує слушної нагоди, щоб над Кримом і кримськими людьми промисел чинити; через те він водночас і гетьмана сповіщає про всілякі тамтешні (кримські) події». І справді, січня 26 дня Сірко повідомляв Самойловичу про рух татар на Чигирин. Гетьман навзаєм сповіщав кошового про наказ царя з усіма силами йти під Чигирин, а малим військом, за порадою Сірка, стати на Муравському шляхові, в Бєлгороді та Осколі. Тоді ж Сірко написав листа і цареві з проханням відпустити з Москви на Січ Махмета, мурзу бєлгородської орди, щоб в обмін на нього визволити з Криму своїх близьких родичів.
Гетьман ні в чому не довіряв кошовому й особливо обурився, коли йому переслали листа Хмельницького до Сірка.
Лютого 7 дня Хмельницький писав Сіркові, що на його прохання він ладен клопотатися перед султаном про визволення полонених козаків, а взамін просив кошового прислати до нього або товариша свого, або сотню нарочних; коли ж він посланців не направить, то тим його, Хмельницького, зганьбить перед султанською величністю, бо султан постійно про них питає, та й своїх побратимів-невольників усіх погубить. Цього листа Сірко, разом із власним, переслав Самойловнчу. Кошовий листовно пояснював, що просив Хмельницького за своїх побратимів, захоплених під Ладижином, а до кримського хана посилав за пійманими біля Переволочної. Насамкінець Сірко запевняв, що ніякого посольства він до Хмельницького не посилав, а лише про своїх товаришів прохав, а на доказ цьому пересилає і відповідь Хмельницького.
Услід за цим Сірко відправив гетьману ще одного листа. У ньому він радив Самойловичу, як учинити з Чигирином на випадок ворожої навали. Порада його ось у чому полягала: замість того, щоб спустошений супостатом Чигирин захищати, доцільніше Київ, святе місто, обороняти: «Краще усіх мешканців чигиринських з міста вивести, а сам замок спалити, бо поганці у спопеліле місто не прийдуть, та й нам розділяти військо на дві частини не з руки».
Одержавши листи від кошового і долучене до них послання Юрася, Самойлович угледів там лихі заміри й негайно переслав цареві з грамотою, в якій писав: «Не для чого іншого радить Сірко покинути Чигирин, як для того, щоб разом з Хмельниченком здійснити свій підступний задум. Тільки-но Чигирин їм дістанеться, вони знову перетворять його у неприступну фортецю. Хмельниченко заснує там столицю свого князівства, а Сірка оголосить головним свого гетьманського регіменту, бо вже й тепер Сірко величає Хмельниченка князем Малої Росії, а Хмельниченко Сірка — гетьманом кошовим війська запорозьких низових козаків».
Та ще більше гетьмана обурило прохання Сірка прислати на Січ військові знамена й дарувати йому містечко Келеберду. Кошовий скористався скрутним становищем гетьмана та царя і направив до Батурина своїх посланців з такою просьбою, сподіваючись на неодмінний успіх. «Навіщо затіяли вони оце випрохування? Ніколи такого не бувало, та й тепер не годиться їм тим утруждати ваш государевий престол,— писав гетьман цареві Федору Олексійовичу. В усі часи, відколи стало військо запорозьке під вашою славною государевою обороною, лише регіментареві гетьману давались знамена й булави, за які військо запорозьке на службу вашу монаршу ходити повинно; а кожен полковник, за християнським звичаєм і стародавнім військовим правом, сам собі виготовляє, як може, для ратної справи знамена. Це і запорожці могли б зробити. А коли б у них не було для того грошей, то я міг би пособити або виготовити їм знамено і на Кіш послати. Дивує й те, чому вони не шукали знамен і нікуди не посилали по них, коли на Січі був самозванець, а самі пошили їх для нього і досі зберігають у себе. Навіщо ж вони просять царських знамен саме тепер? А для того, щоб прихилити до себе та відвернути від Чигирина побільше нерозсудливих і легковажних людей. Говорили вони і вимагали, щоб дати їм містечко Келеберду полтавського полку і Переволочанський перевіз на Дніпрі. Але ж відтоді, як виникло Запорожжя, і по сю пору ні містечком, ні селом, ні чимось меншим запорожці на Україні не володіли і просити про те соромилися. Отож і міркую я, що оддати їм містечко Келеберду негоже, бо тоді в одному полку два начальства буде, одне давніше, друге нове, через що між людьми почнуться чвари. До того ж, утвердивши там свою владу, запорожці спонукатимуть інших не коритися нам. Звертаючись до нас із такими неподобними проханнями, вони просто зарозумілися, бо від вас, великого государя, і від мене, вашого государевого підданого, нинішньої зими надійшло їм чимало дарів. Тому вони й гадають, що без них жодна путня справа не здійсниться».
Але найбільше гетьман розізлився на Сірка через те, що той не припинив зносин із Хмельницьким, приймав листи з Криму і продовжував переговори про обмін полоненими. Березня 2 дня писав Сіркові з Криму Ширін-бей, що хоч хан та султан з держави сходять, але він, бей, готовий виконувати угоду між кримчаками і козаками, лише б козаки її дотримувалися, і просив сповістити його, чи будуть козаки вірні кримчакам, чи ні. Сірко переслав гетьману листа бея, водночас роз’яснюючи, що бею обіцяно мир для обміну полоненими, та й то лише до святого Георгія, а потім кошовий порадиться із Самойловичем, і як той скаже, так він з Кримом і вчинить.
Дізнавшись докладно про всі зносини Сірка з ворогами государя, Самойлович послав на Січ разом з російським послом, що віз платню запорожцям, і козака полтавського полку Івана Красноперченка з товаришами для з’ясування усіх козацьких намірів. На Запорожжі Красноггерченкові повідомили, що турецький султан збирається йти походом на Україну і козаки готові виступити проти нього, що з кримським ханом вони дотримаються перемир’я, задля викупу полонених, лише до святого Георгія, що Юрій Хмельницький прислав на Січ трьох своїх козаків, аби схилити січовиків на свій бік, але запорожці йому відмовили і в усьому поклалися на государеву волю. Сам Сірко запросив Красноперченка до себе в курінь і розпитував його про свою дружину, дітей і дім, бо він, Красноперченко, з його дружиною колись раніше покумилися. Закликав до себе Сірко й Тишка Ганусенка, якого гетьман прислав з Батурина на Січ. Кошовий зняв перед ним із стіни Спасів образ, поцілував його і сказав, що коли він не вірний царській величності і ворог гетьманові, то хай би той образ побив і душу, й тіло його.
Хоч Самойлович і вважав, що Сірко ставиться неприхильно до царя і вороже до нього, гетьмана, усе ж знайшов за потрібне ладити з кошовим і, щоб відвернути його від можливої супряги з турками та Юрієм Хмельницьким, вирішив послати йому умовляльного листа і удовольнити різними запасами. У листі, писаному березня 28 дня, гетьман радив Сіркові й усім козакам не тішити себе обіцянками князя-ченця про його готовність сприяти визволенню бранців, а тим паче не покладати надій на бусурманського царя, котрий і підданим своїм християнам ні вольностей не дає, ні хреста святого ставить на храмах, ні співу божественного у церквах, ні відкритих обрядів чинити не дозволяє, а під час війни не для битв та військових справ, а лише для спорудження мостів та лагодження переправ використовує. Тож не краще велося б і запорожцям під султанською рукою. У кінці листа гетьман сповіщав козаків, що він велів приготувати для них у Переволочній двісті бочок муки, сорок бочок пшона, чимало шинки і що за цією провізією, як здавна заведено, треба прислати кількох своїх побратимів. Про свій лист до Сірка і всі наміри запорожців Самойлович повідомив грамотою у Москву, за що одержав від царя монаршу подяку.
А тим часом турецький султан, не одержавши певної відповіді од Сірка, вирішив або, принаймні, велів пустити чутки про своє рішення частину війська турецького у кількості сорока тисяч на сорока великих військових суднах послати на Січ і вище до урочища Кічкасу, щоб там своє місто заснувати і звідти над Чигирином промисел чинити. Тоді Сірко знову завів мову з кримчаками про обмін полоненими, захопленими уже не в Ладижині, а в Переволочній, і відтак одержав од татар нову пропозицію бути з ними в мирі, за що вони обіцяли по самий Київ своїх коней у Дніпрі не напувати. Про усе це Сірко листовно сповістив гетьмана травня 10 дня і просив його прислати на Січ сина свого Семена Самойловича з військом для відсічі ворогові. Гетьман відповів листом, у якому радив запорожцям рішуче розірвати угоду про мир з кримчаками, бо вони, як йому, Самойловичу, добре відомо, мають намір усе Запорожжя так чи інак спустошити дотла.
Наприкінці листа гетьман повідомляв Сіркові, що до нього їде царський посол Василь Перхуров з проханням від государя прихилити козаків до істинної царській величності вірності та до єдиномислія з гетьманом.
Відтоді Сірко усі свої зносини з ворогами розірвав. Червня 10 дня Самойлович писав литовському гетьману Пацу, що кошовий і все військо низове належної до монарха християнської вірності дотримуються і до регіменту гетьманського неодмінну прихильність зберігають, про що через своїх посланців повідомляють. Липня 12 дня Сірко над лиманом дніпровським у пониззі річки Корабельної, навпроти урочища Краснякового, розбив кілька турецьких галер з хлібом та іншими припасами. Судна ті під орудою паші йшли в Очаків та Кизи-Кермен, звідки припаси передбачалося суходолом доставити бусурманським військам. Сірко учинив це зразу ж після прибуття на Січ царського посла і в такий спосіб хотів засвідчити свою відданість государеві. З усіх турецьких галер, за словами кошового, врятувалася лише одна — під парусами і з великою кількістю веслярів, про що Сірко сповістив Самойловича через козака Гната Уфедя, який привіз гетьману турецького язика. Сірко, прагнучи випередити турків, що рухалися з-під Чигирина, залишив ясир з охороною в Кардашині над Дніпром, а сам з військом попрямував на Буг, до застави й турецького мосту. Міст той спалив, заставу спустошив, чимало утомлених, голодних і поранених мусульман винищив, християнських бранців з неволі визволив і багатьох татар примусив повернути на Крим.
Проте геройський учинок Сірка не врятував Україну од біди. Саме тоді, коли Сірко громив татар на Дніпрі, серпня 12 дня російські ратники та українські козаки зазнали поразки і відступили од Чигирина. Літописець Самійло Величко пояснює цю невдачу під час другого чигиринського походу турків, хоч і не стверджує категорично, бездіяльністю гетьмана Самойловича та князя Ромодановського. Князь боявся нападати на ворогів ніби тому, що в їхніх руках перебував його син Андрій Ромодановський, узятий у полон десять років тому. Турецький візир погрожував князеві, що коли він осмілиться завадити йому захопити Чигирин, то одержить у подарунок облуплену й натоптану соломою шкіру з голови свого сина. А Самойлович «знюхався з князем і повністю йому потурав», тому й не підтримав своїх козаків у їхньому прагненні воювати з турками. Тоді Сірко й запорожці, обурені поведінкою гетьмана, послали йому такого листа, сповненого нищівних докорів:
«Вельможний мосьпане гетьмане тогобічний український малоросійський Іоане Самойловичу. Після кончини славнозвісного, доброго нашого гетьмана Богдана Хмельницького, воістину дорогого вітчизні своїй малоросійській сина, почали з’являтися часті й непостійні гетьмани, і через дії ворожих сусідніх монархів (що видно з андрусівських ухвал 1667 року) єдина Мала Росія, наша бідна вітчизна, розділилась навпіл, спершу на два гетьманства, починаючи з полтавського Пушкаря і переяславського Сомка, а потім, через Ханенка уманського, на три гетьманства і внаслідок постійних міжусобиць вельми обагрилася кров’ю нашої братії. Тоді ми, військо низове запорозьке, одразу ж перспективою нашого розуму заздалегідь угледіли і збагнули початок занепаду й суцільного запустіння вітчизни нашої малоросійської. Насправді так воно й сталося з вашої, тогобічних гетьманів, ласки. Бачачи здалеку оком нашого розуму занепад вітчизни, що насувався, ми ніде не могли без гіркоти сердечної спожити хліба й одпочити після трудів праведних, бо нас постійно турбувало й непокоїло те, що внаслідок війни та чвар між нашими гетьманами доводилось нам повними сліз очима дивитися на спустошену й мертву Малу Росію, неньку нашу, і замість багатих осель батьків і прабатьків наших бачити оселі диких звірів. Бажаючи попередити це у міру сил наших, ми листами нашими й усовіщали, й переконували сьогобічних гетьманів, щоб вони для загального вітчизняного добра облишили війни та чвари і помирилися з тогобічними гетьманами і надалі не тішили себе брехливими польськими приманками та обіцянками. Проте усі наші докази не діяли і чимдалі зростала ворожнеча і .злоба між гетьманами обох боків Дніпра, а міжусобні війни нашу братію вигубляли. І хоча усі ті колишні гетьмани зовні удавали з себе заповзятливих розбудовувачів та опікунів вітчизни нашої, насправді ж кожен з них приховано й без будь-якої совісті, на шкоду велику батьківщині та з винищенням підлеглого їм християнського народу, заради вгамування свого владолюбства й ненаситних бажань якомога більше силкувався забрати води для свого млина і затим доти сушив свою голову таким згубним ремеслом, доки зовсім не втрачав її разом із своїм урядом, з чималим для вітчизни бідуванням. Після цього не дивуйся, ваша вельможносте, війську запорозькому, якщо нам довелося після збурення турчином Чигирина, Канева й решти сьогобічних міст та сіл українських малоросійських, і тебе включити до реєстру колишніх, нещиро зичливих до вітчизни нашої гетьманів. Бо, знаючи, яку увагу та готовність до оборони від турків виявив ти, на слізні суплікації (прохання) ладижинцям, уманцям і мешканцям інших міст та повітів, інакше й не можемо назвати тебе, мосьпане, як сказали вище. І справді, замість військового походу та обіцяної ладижинцям і уманцям допомоги, ви щасливо накивали п’ятами від Лисянки і напризволяще залишили братів наших, добрих і відважних лицарів, які полягли за здравіє отчизни й Ладижина. Ти ж, замість своєї особистої участі, заткнув дірку Мурашком, а сам, яко журавель на купині високій, здалеку через Дніпро на Ладижин та Умань дивився, що там діється, обгородився добре утрамбованими стінами для захисту свого здоров’я, щоб звідти не залетіла за вітром яка куля й оному (здоров’ю) на розкішних перинах і тобі, мов красноперому павичу, не завдала шкоди. А про нещирість вашу до Чигирина ми вже вам і не пишемо, бо не тільки ми, військо низове запорозьке, а й весь великоросійський та малоросійський світ виразно те бачать і розуміють, що він, Чигирин, разом з іншими містами й українськими селами, загинув через вашу з князем Ромодановським нещирість та незичливість і закінчив дні свої повним запустінням з величезним пролиттям християнської крові й вигубленням дорогої братії нашої. Та яка могла бути до Чигирина приязнь ваша, коли ви здавна його ненавиділи? І якщо раніше, ваша мосць, ви не соромилися на Дорошенка та Чигирин із своїм і московським військом приходити і відкрито воювати його, то як могли ви засоромитися, щоб не обороняти і не перешкоджати падінню його? Роз’ясни ж тепер, пане гетьмане Самойловичу, що ти цим доказав, яку послугу Богові й вітчизні зробив? Дорошенка загнав у нескінченну неволю, Чигирин з усією сьогобічною Україною втратив, силу-силенну крові християнської даремно пролити допустив і після такого блюзнірського благополуччя обох сторін гетьманом титулуватися став. Чого ж тобі треба від запустілої сторони? Збагни, якого ти бажаєш від неї пожитку та збагачення. Нам здається, краще було б вам обом бути гетьманами на обох боках і жити, як брати, в дружбі та єдиномислії, завдяки чому вас і вороги боялись би, і в благах своїх та всієї землі української ви завжди примножувались би. Тепер же ти справжній погубитель Чигирина і решток сьогобічної України, бо якби ти не добивав її і не підім’яв, разом з Дорошенком, під свою владу, то й турчин не приходив би прикінчувати її. А могло ж бути й так, що завдяки розумним діям уся сьогобічна Україна з Дорошенком, без будь-якого кровопролиття, від турецької влади прихилилася б під високу десницю православного монарха і тебе визнала б за єдиного пастиря свого. Але ти так озлобився на Дорошенка і на всю сьогобічну Україну, що аніскільки не хотів почекати до тієї щасливої пори. А нині дочекався жахливого зубожіння і запустіння вітчизни нашої і вже тепер гімни, складені Дорошенкові, тобі дуже пасують, бо через тебе, гетьмане Самойленку, до цурки опустіла сьогобічна Україна, за що даси відповідь Богу всевидящому. Твоєму розуму видалась ціннішою одна людина, син князя Ромодановського, аніж тисячі братів наших, християн православних, великоросійських і малоросійських, залишених без належної допомоги твоєї на убивство бусурманам у Чигирині, Каневі та інших містах. Як тут сліпоті твого ума не подивуватися? Хто, пізнавши таку жорстокосердість твою, зможе приязно й зичливо прихилитися до тебе? І якщо кров одного праведного Авеля волала од землі до Бога про відомщення Каїну, то, як ти гадаєш, чи не буде пролита через тебе кров сили-силенної християн скаржитися на тебе і просити справедливості у Бога-творителя, судді праведного? Тож знай, незабаром спостигне тебе те, про що й не мислиш, і ти кров’ю своєю і чад своїх заплатиш за кров побратимів наших. За винищення численної братії нашої на дім твій нагряне несподіване вигублення. Багатства твої, котрі ти уже зібрав і думаєш ще зібрати, у день гніву Божого не допоможуть тобі, бо одна тільки правда рятує мужа од смерті. Вони перейдуть до рук інших, і ти залишишся неімущим і бідним. І як з твоєї вини вітчизна наша сьогобічна малоросійська запустіла, так і дім твій ошатний запустіє і в оселях твоїх мешканців не буде: бо якою мірою міряв єси, такою і тобі відміриться, за неложним глаголом євангельським. Викладаючи усе це внаслідок гіркої душевної скрути од важких бідувань і жахливого занепаду вітчизни нашої малоросійської, сьогобічної України, ми попри усе вітаємо тебе, бажаючи, щоб ти од того занепаду врешті прокинувся і, остерігаючись свого падіння, пошукав для вічного життя та благополуччя милості Божої, яка безборонно дається усім просящим її. Уклінно просимо її і для себе і залишаємося вашій вельможності зичливі приятелі і браття, Іван Сірко, отаман кошовий, з усім товариством війська низового запорозького. Із Січі Запорозької, вересня 25, року 1678».
Восени Сірко через своїх послів Прокопа Голоту та Андрія, козака кальниболоцького куреня, сповіщав гетьмана, що кримський хан прислав до кошового посланця з проханням укласти з ним мир на три місяці для викупу полонених і передовсім для розшуку знатного аги Мустафи; Сірко направив у Крим свого тлумача, через якого дізнався, що хан, за наказом султана, збирається в задніпровську Україну, об’єднавшись із Хмельниченком, виходити і там промисел свій чинити; тепер же кошовий пропонує гетьманові взамін знатного аги визволити з полону боярського сина Андрія Ромодановського або ж натомість зажадати сорок тисяч єфимків. На це повідомлення Сірка Самойлович також листовно, грудня 2 дня, відповів, що, зважаючи на щиру прихильність кошового до православного монарха та добре ставлення до нього, гетьмана, він сповістить пресвітлий монарший престол про службу і гарні справи Сірка, а щодо полоненого знатного турчина радив за малий викуп його не одпускати, а якщо ж його чомусь на Січі незручно тримати, то краще було б до нього, гетьмана, прислати. Як і раніше, Самойлович знову радив Сіркові ні туркам, ні Хмельниченку не довіряти. Крім того, гетьман писав, що попри цареву заборону посилати більше десятьох запорозьких посланців у Москву, він, Самойлович, на цей раз дозволив, на прохання Сірка, їхати туди п’ятдесятьом козакам, «щоб государ, зважаючи на ваші труди, на вашу чолобитну виявив вам милість свою». Тільки-но запорозькі посли вирушили До Москви, як до гетьмана прибули нові посланці від Сірка з повідомленням, що кримський хан під государеві міста з війною іде.
Новий 1679 рік розпочався для Сірка походом на Кизи-Кермен і Тавань. Турки захотіли унеможливити вихід козаків у гирло Дніпра та на Чорне море і вирішили відновити фортеці в Кизи-Кермені та на острові Тавані, розташованому посеред Дніпра навпроти Кизи-Кермена. Між містом та островом вони протягли залізні ланцюги і до них прикріпили дзвоники, щоб було чути, коли запорожці своїми човнами наштовхнуться на загорожу. Тому Сірко спустошив ті укріплення. У відповідь турки вирішили відомстити запорожцям і зруйнувати саму Січ. Дізнавшись про наближення до Чортомлика Кара-Мухаммад-паші і не надіючись на сили козаків, кошовий наказав усьому товариству перебратися в урочище Лободиху, між островами. Турки підійшли до Січі, зачули про вихід з неї Сірка і повернули назад у свій край. Коли до царя дійшла звістка про труднощі кошового й козаків, він послав на Запорожжя для захисту південних кордонів велику кінну й пішу рать під орудою Корецького, щоб Сірко з’єднаними силами міг чинити опір туркам і татарам. Ворог почув про те, «вжахнувся і немов якась змія наполохана, сховав свою гордовиту голову». Того ж року поширилась було звістка, ніби Сірко убив зрадника російського царя Юрія Хмельницького, але те не підтвердилося.
Тоді ж «турчин пустив чутку», ніби він, пам’ятаючи вигублення запорожцями у 1675 році тринадцяти з половиною тисяч яничарів, має намір прийти на Січ. і спустошити її. У зв’язку з цим гетьман листовно виявив готовність допомогти Сіркові у боротьбі з ворогами. У відповідь кошовий і козаки подякували Самойловичу, але відхилили його пропозицію: «Якщо ви, ваша вельможносте, почнете турбувати вашу гетьманську особу з такою ж приязню та заповзятливістю, як ви це робили в Ладижині, Умані, Чигирині, Каневі та інших українських сьогобічних містах і повітах, то краще вам залишитися у власному домі і не дивитися зблизька на наше падіння, як дивилися ви безпечально на падіння Чигирина. А ми ввіряємо себе всемогутній Божій милості і самі будемо, з усесильною Божою помоччю, дбати про свою цілість на випадок ворожого нападу». Травня 29 дня коломацький сотник Остап Подерня у листі до охтирського полковника Федора Сагуна писав, що в цей день через слободу Коломак їхали орельські та сірковські козаки і розповідали йому, Остапу: «Надіслано од Сірка в усі міста листи про те, що бусурмани хотіли з ним мир укласти й не уклали».
Але це була остання звістка про дії Сірка, бо невдовзі його не стало: «Того ж літа (1680.— Пер.), серпня першого числа, упокоївся, похворівши трохи, у Грушівці на пасіці своїй славний кошовий отаман Іван Сірко. Доставлений водою на Запорозьку Січ, він був похований з почестями усім військом низовим запорозьким у полі за Січчю, навпроти московського шанцю, де погребалося й інше козацьке товариство. Ховали його 2 серпня знатно, з гучною гарматною та мушкетною пальбою і з великою од усього війська низового жалобою, як і личить такому справному та щасливому вождеві, який змолоду і до сивин не тільки в Криму успішно військовий промисел чинив і спалив там багато міст, не тільки в диких степах татарські загони громив і християнських бранців відбивав, але й човнами у Чорне море випливав і бусурманам чимало шкоди завдавав, кораблі й галери, що йшли із Константинополя у Крим, Азов та інші місця, розбивав і з великою здобиччю із запорозьким військом на Січ повертався. Усе товариство його любило і за батька свого уважало. Поховали його, як мовлено вище, з великою жалобою, знатну над ним могилу насипали і на ній камінний хрест поставили з належним написом імені та його діянь».
Гетьман Самойлович дізнався про смерть Сірка з листа нового кошового отамана Івана Стягайла:
«Якщо життя людей перебуває в руках Бога, то з волі Божої час смерті забирає кожну людину зі світу. Отож серпня першого числа прийшов смертельний час і забрав, огорнувши нас жалобою, і пана Івана Сірка. Тіло його, після усіх нещасть і страждань, поховали ми, за звичаєм християнським та набожним обрядом церковним, у степу біля Коша, серпня 2 дня. А самі залишилися у неодмінній та вірній службі нашому великому государеві, його царській пресвітлій величності і збираємо усе військо на Кіш, щоб навести належний порядок на Запорожжі і завжди бути готовими для будь-якої послуги цареві. При цьому сповіщаємо вельможність твою, що після смерті Сірка 8 серпня наше товариство розгромило на Азовському морі турецький корабель, більшу частину людей його побило, а дев’ять чоловік до Коша привело. Полонені повідомили нам, що ні від татар, ні від турків ніякої війни на нашого государя та Україну не буде, бо мусульмани воюють із французьким королівством. Для цього усі турецькі військові судна з Чорного моря від Константинополя пішли в Мармурове море. Залишилось тільки чотири галери, які пішли з казною в Азовське море, та й то ненадовго. Через те ні на Дунаї, ні на Дністрі немає турецьких військ. Лише в Криму ширяться чутки, ніби орда весною рушить на Україну. Дізналися ми й про те, що царська пресвітла величність хоча й по-братськи живе з найяснішим королем польським, але все ж на ляхів ремствує. А стосовно того, що ми не направляємо наших посланців до великого нашого государя, То сталося це тому, що наше товариство ні з поля, ні з води досі не повернулося до нас. А коли, дасть Бог, з їхнім приходом ми одержимо якусь звістку про ворогів, то негайно пошлемо повідомити царську пресвітлу величність. Оскільки твоя вельможність обіцяла нам випрохати ласку у великого государя, то просимо наперед уторувати для цього стежку. З цими писаними, вістями посилаємо до твоєї вельможності наших товаришів Кузьму із Семеном Ганженком, а з ними одного із захоплених бранців, волошина, котрий усе так само знає, як і ті турки, і не гірше від них розповість. Ми спершу самі його допитали, а потім те ж саме чули від інших. Просимо навзаєм сповістити нас про рух військ царської пресвітлої величності з військом твоєї вельможності та якомога швидше відправити до нас нашого посланця. Бажаємо твоїй вельможності від Господа Бога багатолітнього здоров’я і щастя, а собі бажаємо ласки твоєї до нас. Вельможності твоєї зичливі приятелі та смиренні слуги Іван Стягайло, отаман кошовий війська царської пресвітлої величності запорозького низового, з усім товариством. З Коша серпня 10, року 1680».
У Москві про смерть Сірка дізналися у вересні з приїздом запорозьких послів полковника Щербини та колишнього писаря Биховця. Під час таємної розмови Биховець сказав:
«Коли Сірко був кошовим, то від нього не було жодного добра для великого государя. А сказати йому про це ніхто не смів, тому що всі, чи внаслідок волі Божої чи внаслідок хитрощів якихось, дуже його боялися. Що він намислить, бувало, те й зробить. А якби хто не хотів йому коритися, того б негайно убили, бо у нас усякому вольность. Коли б Сірко на кого скоса гляну тому без будь-яких розслідувань негайно смерть була б. Сірко не бажав добра великому государеві, тому що, по-перше, був на засланні в Сибіру, а по-друге, через гетьмана Самойловича, від якого Сірку, його дружині та дітям багато неприємностей та образ було і який одібрав у Запорожжя маєтності та промисли і не присилав запасів. Польський король пропонував Сірку перейти до нього на службу, і кошовий почав думати, як би на Україні учинити кровопролиття. Зачувши про цей намір, король прислав до Сірка з Білої Церкви попа. Піп підбадьорив кошового настільки, що той направив до короля сина свого і сотню козаків із запевненням у вірній службі і з проханням, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав Задесенням. Сірко ж у цей час під королівським знаменом піде також до слобідських міст. І коли малоросійські жителі зазнають лиха, а про Сірка почують, що він служить королю, то учинять заколот, уб’ють Самойловича, а кошового оголосять гетьманом, сподіваючись, що він через польського короля забезпечить їм спокій і захист од турків і татар. Сила Божа не допустила цього заміру до здійснення. Ми із суддею Яковом Константиновим добре послужили Богу й великому государеві, до злого вчинку Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під орудою турецького султана. Відтоді Сірко упав у розпач, що не зміг здійснити своїх задумів, занедужав, заболів у нього лівий бік, від чого надзвичайно схуднув. Під час хвороби військом не займався, а постійно жив на пасіці своїй, розташованій од Січі за десять верст у дніпровських заплавах і захищеній усілякими укріпленнями. Військо почало обурюватися, але він говорив козакам: «Слухайтесь мене, я людина стара І військова, знаю, що коли робити. Ви й так добрих молодців розгубили, бо без моєї ради посилали їх у степ». Король присилав до нього волоха, на ймення Апостолець, який під час таємних розмов схиляв кошового до здійснення вищезгаданих злих намірів. Ми із суддею дізналися про те від Апостольця, котрий умовляв нас, щоб ми слухались старого воїна Сірка і все виконували, що він накаже. Ми запитували Сірка, навіщо приїхав Апостолець, але він не сказав, а лише пригадав свої особисті та усього війська образи. Перед смертю Сірко звелів зробити йому труну, в яку він потім лягав, і говорив, що колишнього здоров’я у нього вже нема. А 1 серпня він нагло помер на своїй пасіці».
У листопаді на Січ прибув з царською платнею посол Бердяев і на раді напучував козаків, щоб вони не робили того, що замислював Сірко, і присягнули б на вірність російському цареві. Запорожці на те відповіли відмовою. Тільки один кошовий отаман Іван Стягайло оголосив, що він згоден прийняти присягу, бо раніше між Сірком та Самойловичем була ворожнеча, а окошувалося усе на військові, яке не одержувало платні від царя та хлібних запасів од гетьмана і терпіло великі злигодні. Але юрба все-таки не послухалась і не впустила до церкви Стягайла для присяги цареві. Найбільше протестував писар Петро Гук, який через непорозуміння не одержав з Москви подарунка, врученого помилково БиховцЮ, нібито писарю. Але через ніч настрій Гука змінився, і на раді козаки прийняли присягу на вірність російському цареві. Коли посол повернувся до Москви, на Січ послано ще п’ятдесят половинок сукна та декілька червінців Гукові.
Особистість Сірка як воїна і непереможного героя справляла величезне враження на сучасників, а ще більше на нове покоління козаків. Говорили, що рівного Сіркові не було, не буде і не може бути ніколи, бо на те є закляття самого Сірка: «Хто ляже поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене — той проклят». Подейкували, ніби запорожці після смерті свого славного вождя п’ять років возили його тіло у труні й суходолом, і водою, твердо переконані, що Сірко й мертвий наводить страх на ворогів і що з ним, навіть мертвим, можна перемагати бусурманів. Та й тепер діди розповідають, що після смерті Сірка козаки відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і в разі біди виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!» І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть од козаків. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була знесена і все Запорожжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка, але не поховали з нею душі його: ні, він не помер, він живе досі, він і тепер воює десь з ворогами Христової віри та козацької вольності.
Могила Сірка, по-теперішньому, знаходиться в селі Капулівці Катеринославської губернії, біля гирла річки Чортомлик, де колись була Чортомлицька Січ. Могила розташована на городі селянина Миколи Олексійовича Мазая і являє собою невеликий земляний горбик, обсаджений довкола кучерявими шовковицями і високими тополями та увінчаний невеликою, поставленою прямовисно, завдовжки у два, без півтора вершка, аршина камінною плитою, на якій викарбувані з обох боків написи. На східній стороні зображено розп’яття Христа, а на західній стороні угорі викарбувано хрест, а нижче — напис:
«Року божого 1680 мая 4 преставися рабь бож Иоань Серько Дмитрови атамань кошовий воска запорозкого за его ц п в (царскаго пресветлаго величества) Феодора Алексєвича. Памят праведнаго со похвалами».
Зіставляючи цей напис із свідченнями сучасника Сірка писаря Биховця та літописця Величка, ми бачимо різницю у місяці та дні смерті. Напис гласить, що кошовий помер травня четвертого числа, а сучасник і літописець свідчать, що він упокоївся серпня першого дня. Чому ж віддати перевагу? Мабуть, сучаснику та літописцю, бо навряд чи нинішній пам’ятник — той самий, що був поставлений одразу після смерті Сірка. Річ у тім, що через двадцять років по смерті кошового запорожці відійшли од російського царя і перейшли на бік шведського короля, а російський цар узяв гору над усіма ворогами своїми, в тому числі й над військом запорозьких козаків, і наказав усю Січ, уславлену іменем Сірка, дотла спустошити і всі могили із землею зрівняти. Російські війська наштовхнулися на Чортомлицькій Січі на упертий опір козаків і настільки озлобилися, що, за свідченням очевидців, розкопували могили і викидали звідти трупи. Тому важко припустити, що після того уцілів надгробок Сірка. Навпаки, слід гадати, його зруйнували у числі перших. Потім, коли запорожці знову повернулися до свого гнізда, вони спорудили Сіркові новий пам’ятник і, карбуючи на ньому напис, допустили деяку неточність.