Спогади Трохима Романченка “На старожі часу” як джерело до історії українського літературно-мистецького життя Катеринослава 1902-1920 рр.

Вперше представлені спогади Т.М. Романченка «На сторожі часу», публікація яких послугує створенню об’єктивного портрету видатного діяча української літератури на тлі культурного життя Катеринослава періоду 1902-1921 рр.

Ключові слова: Т. М. Романченко, спогади, автобіографія, українська література, архів.

Впервые представлены воспоминания Т. М. Романченка «На страже времени», публикация которых послужит созданию объективного портрета выдающегося деятеля украинской литературы на фоне культурной жизни Екатеринослава периода 1902-1921 гг.

Ключевые слова: Т. Н. Романченко, воспоминания, автобигорафия, украинская литература, архив.

First the reader remembrances of Т. N. Romanchenko are offered to «On the guard of time», the publication of that will serve to creation of objective portrait of prominent figure of Ukrainian literature on a background cultural life of raterinoslav of period 1902-1921.

Key worlds: T. N. Romanchenko, memories, autobiography, Ukrainian literature, archive.

Літературне життя в Україні початку ХХ ст. – благодатна творча стихія, яка аж до 30-х років розвивалася безперервно в розмаїтих течіях і напрямах, поки їй не було завдано ледве не смертельного удару в умовах сталінського культу. Ґенерація літераторів, що увійшли до українського письменства у 80 – 90-і рр. ХІХ ст., уже в кінці століття почали виводити українську літературу на загальноєвропейський рівень, сприяючи зародженню неоромантизму, що протиставляв себе тоді панівному описовому реалізму й натуралізму, включав імпресіонізм, символізм і експресіонізм. Довгий час штучно ізольована від світового духовного процесу, борсаючись у хуторянських масштабах, приречена на безнадійне відставання, історичними обставинами загнана в глухий кут еволюції та безперспективності, українська культура зазвучала могутнім творчим багатоголоссям. Плідний розвиток літератури і мистецтва, розширення й активізація куль¬турної діяльності всупереч заборонним заходам царату засвідчували невичерп¬ність творчих сил народу, були складником могутнього піднесення національно-визвольного руху на початку ХХ ст.

На Катеринославщині, як і по всій Україні, літературне та культурно-мистецьке життя особливо пожвавилося після революційних подій 1905-1907 рр. та національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Воно набрало вираженого національного характеру і було спрямоване на пропаганду серед народу кращих зразків української та зарубіжної літератури, культури та мистецтва. Місцева інтелігенція та творчі кола міста об’єдналися навколо культурно-освітніх осередків, зокрема українського літе¬ратурно-артистичного товариства «Просвіта». Пряме відношення до цих процесів мала творчість цілої когорти пись¬менників, котрі на початку ХХ ст. плідно працювали на Катеринославщині. Після себе вони залишили велику, різноманітну і цікаву художню спадщину, вплив якої не міг не позначитися на розвиток загальнолітературного процесу в Україні. Серед них Т. М. Романченко, М. Л. Кузьменко, Д. І. Яворницький, А. Ф. Кащенко, О. П. Кривинюк, М. В. Биков, Л. В. Сохачевська, К. Є. Котов, І. М. Труба, Т. С. Сулима-Бичихина, Л. Є. Біднова, П. П. Яворська, Т. С. Митрус, Г. Кернеренко та ін.

В українській поезії початку ХХ ст. з-посеред молодих поетів-початківців новітнього неоромантичного напрямку відзначався своєрідною творчою індивідуальністю «письменник з народу», виходець з робітничого середовища Т. М. Романченко [2]. Талановитий самобутній діяч української культури, автор численних віршів, оповідань, перекладів, літературно-критичних та публіцистичних розвідок, збирач фольклорних та етнографічних матеріалів, музейний працівник, активний діяч просвітницького руху на Катеринославщині, за його власним висловлюванням, «проклав собі стежку до літературної ниви самотужки, без якої то не було допомоги і був в той час на Україні єдиним поетом-робітником». Своє поетичне «Credo» поет визначив так: «Писав я ліричні твори, писав і на громадські теми, але ліричних творів писав більше і вони у мене виходили сильніш… Я – поет-лірик, поет – краси, поет – степів, але коли я чув скрізь стогін роздавався – я не міг бути щасливим в той час і співав пісню, повиту сумом та журбою». Високу оцінку Романченкові-поету найпершою дала редактор-видавець журналу «Рідний край» Олена Пчілка, умістивши в часописі його твори і відзначивши: «Т. Романченко – поет з талантом, з чулою душею».

Переглядаючи рядки віршів збірки «Поезії» Т.М. Романченка, В.П. Підмогильний захоплено писав: «Перечитав її всю і у мене лишилось вражіння якоїсь оранжереї або цвітучого саду. У Вас на кожному кроці, у кожному вірші розкидані квіти. Ви помічали це? У цьому збірничку – Ви поет квіток; не жаліючи Ви розкидаєте їх на кожній сторінці». Його катеринославський приятель, художник-символіст Ю. С. Михайлів так відгукувався про ліричні вірші поета: «Вони такі ніжні, лагідні, справжня акварель». 1915 р., по дорозі на фронт, він писав своєму другу: « Треба знати Україну, її небо, повітря, травичку… Художники, поети і письменники на те й потрібні світу – людям, щоб серед їхнього галасу і турбот, котрі не дають їм глянути на красу, якої так шукають і не знаходять, сказати: «Стійте й схаменіться! Ось краса, яку ви хочете бачити». Т. М. Романченко розумів і бачив серцем оту красу ранків, світанків, квітучих садків, гаїв, солов’їних пісень, оспівував її у віршах, дбайливо добираючи найтонші, найвишуканіші епітети, порівняння, метафори. Його твори – апофеоз вільної, щасливої України у всій її красі.

Людина непосильно працьовита, поетично обдарована, Т. М. Романченко своєю діяльністю зробив вагомий внесок в розвиток вітчизняної літератури та фольклористики. Його фольклористичну спадщину досліджували Л. С. Каширіна, В. М. Олійник, Л. В. Іваннікова. І хоч його прізвище знаходимо на сторінках багатотомної «Історії української літератури», та до сьогодні численні зошити з поезіями, які він писав до останнього подиху свого життя, так і залишаються ненадрукованими, не видано, на жаль, жодної монографії про письменника. За останні десятиліття дослідниками С. В. Абросимовою, Н. Є. Василенко, М. П. Чабаном виявлені нові факти, пов’язані з Катеринославським періодом його життя, опубліковано незначну частину поетичної та епістолярної спадщини, укладено біобібліографічний покажчик. Невеличка підбірка його поетичних творів увійшла до навчального посібника «Літературне Придніпров’я» [1].

Надзвичайно великий інтерес для дослідників мають автобіографічні твори письменника, які залишаються й досі не опублікованими. Відомо, що Т. М. Романченко надзвичайно цікавився театром. У 1902 р. разом із талановитим актором Є. Я. Шапликом-Галайдою він організував аматорський артистичний гурток «Запорозька Січ», що влаштовував вистави, концерти та лекції в робітничих районах міста, зокрема на Амурі та Кривому Розі. Історію створення аматорського гуртка, його діяльність протягом п’яти років та перші кроки своєї літературної творчості й участь у щойно створеній міській «Просвіті» майже через двадцять років він детально описав у мемуарах «На сторожі часу. Спогади про один гурток» (1921) [3], занурюючи читача в атмосферу національно-культурного руху передреволюційного Катеринослава. Хронологічно охоплюючи період з 1901 по 1921 рік, Т. М. Романченко ніби упорядковує своє творче життя, невіддільне від національно-просвітницького руху та літературно-мистецького життя міста, радіючи прийдешньому довгоочікуваному світлому дню перемоги після буремних революційних битв. «Я пролетар… і потім уже поет» – підкреслював він, вважаючи себе скромним рядовим поетом, але пам’ятаючи своє завдання поета бійця, у якого Слово, як у найулюбленішого поета Лесі Українки – могутня зброя. Хронологічна канва життя і діяльності Т. М. Романченка у монолозі-спогадах слугує створенню об’єктивного портрету видатного діяча української літератури на тлі культурного життя Катеринослава періоду 1902-1921 рр. Ще за життя разом з усім своїм архівом письменник передав рукопис спогадів до Інституту літератури АН України.

Народився Трохим Миколайович Романченко (псевд.: Т. Р., Т. Р-ко, Т. Рома-н-ко, Микола Грищенко, Катеринославець та ін.) 4 серпня (23 липня) 1880 р. в м. Полтаві в родині робітника-гравера друкарні М. Ф. Романченка. Від матері, Л. Л. Грищенко, селянки с. Духового Полтавського повіту, перейняв любов до української пісні, рідного краю. Вчився у полтавській школі, але не закінчив її. Через матеріальну скруту 1893 р. сім’я Романченків переїхала до Катеринослава, а за вимогами обставин 13-річний Трохим пішов працювати складачем до міської друкарні. Не маючи змоги навчатися, юнак наполегливо, систематично займався самоосвітою, зібрав чималу бібліотеку, багато читав, захоплювався поезію, знав напам’ять багато віршів передових українських поетів Т. Г. Шевченка, І. П. Котляревського, І. Я. Франка, Лесі Українки, Б. Д. Грінченка. Захоплювався і глибоко досліджував творчість П. А. Грабовського, І. І. Манжури. У цей час формувався його світогляд, літературні смаки. Тяжка, виснажлива праця, слабке здоров’я призвели до того, що у 1910 р. через хворобу легенів він змушений був залишити роботу.

Протягом семи років (1910–1917) Т. М. Романченко працював головним хранителем Катеринославського історичного музею ім. О. М. Поля пліч-о-пліч з його директором, українським істориком Д. І. Яворницьким. Саме він запросив юнака до музею. Багаторічне повсякденне спілкування з видатним ученим мало великий вплив на Т. М. Романченка. Музей став його другим життям. Невпинно дбаючи про поповнення та збереження музейних колекцій, він з великою відповідальністю ставився до своїх обов’язків, вів усі музейні справи: слідкував за експонатами, приймав надходження, залучав до роботи в музеї нових співробітників, приймав відвідувачів, здійснював ще багато інших справ, які неминуче виникали в цьому складному й розмаїтому господарстві. У цей час він написав і видав свою єдину прижиттєву збірку віршів «Поезії» (1916) [4]. Донині в музейному зібрання зберігаються книги, періодичні видання письменника з його дарчими написами, які свого часу він передав до наукової бібліотеки. Серед них унікальні видання – підшивка усіх номерів українського сатиричного ілюстрованого журналу «Шершень» (1906), газета «Рідна справа. Думські вісті» (1907. № 2) та два номери газети «Наша дума» (1907. №№ 1, 2), перший український календар на 1907 рік «Промінь», виданий видавництвом часопису «Рідний край» (1906). Збереглося листування Т. М. Романченка з Д. І. Яворницьким, опубліковане у 2-у та 4-у випусках «Епістолярної спадщини академіка Д. І. Яворницького».

Повсякчас Т. М. Романченко був у центрі громадського життя Катеринослава, підтримував стосунки з відомими культурними діячами та творчою інтелігенцією міста В. О. Бідновим, Д. І. Дорошенком, М. В. Биковим, В. І. Строменком, Є. С. Вировим, Т. С. Сулимою-Бичихиною, великого значення надавав роботі Катеринославського товариства «Просвіта», був членом історико-літературної секції Катеринославського наукового товариства та вченої архівної комісії з вивчення місцевого краю.

Збирання українського фольклору було одним з найбільших захоплень Т. М. Романченка ще з ранньої юності. Продовжуючи справу відомих фольклористів нашого краю Г. А. Залюбовського, Я. П. Новицького, І. І. Манжури, Д. І. Яворницького, він записував пісні, казки, народні оповідання, повір’я переважно в селах Орлівщині та Дмухайлівці Новомосковського району. Зберігся зошит із 44 піснями, які співала мати, а також «Тетрадь малорусских народных песен, записанных мною от разных лиц» (1901). Результатом його багатолітньої фольклористичної діяльності став «Збірник найкращих пісень» (Катеринослав, 1919; Київ, 1923), який не втратив свого наукового значення і дотепер. Нині вже стали бібліографічною рідкістю упорядковані Л. С. Каширіною «Народні пісні в записах Трохима Романченка» (1960), де опубліковані всі зроблені ним записи пісень. До того ж, Т. М. Романченко був добре знайомий з видатними носіями фольклору. Серед них такі відомі кобзарі, виконавці народних дум і пісень, як С. А. Пасюга, І. І. Кучугура-Кучеренко, Г. С. Кожушко. Кобзарі, яких жорстоко переслідував царський уряд, були бажанами гостями в Катеринославському музеї, де вони часто грали і співали.

Перші поетичні твори Т. М. Романченко написав у 16 років, спочатку російською мовою, а згодом, прочитавши «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, писав виключно українською. В альманасі «Перша ластівка» (1905) надрукував свої перші вірші. У статті «Моє слово» сам письменник згадував: «…Вийшовши на літературну ниву в 1898 р. в часи лихоліття, коли «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить» і опріч «Киевской старины», де друкувалась тільки белетристика, нічого на Україні не виходило і друкувати свої твори було ніде, за винятком альманахів, …писав собі вірші, поширюючи їх в зшитках аж до 1915 року, коли почала виходити українська преса. З 1905 р. я почав друкувати свої твори, умістивши в збірнику «Перша ластівка» декілька віршів, а потім друкував їх в «Рідному краю»…за підписом «робітник такий-то» і в других журналах. За одну віршу «Борцеві» в 1907 р. конфіскували журнал «Рідний край» в Полтаві і потім згодом заборонили його зовсім видавати в тім місці. Суворі цензурні умови того часу не давали змоги друкувати всього того, що я писав і багато віршів залишились через те не друкованими, а коли прийшла жовтнева революція, то ці твори уже не підходили до нового змісту життя. Дякуючи цьому, а також своїй літературній скромності, я зостався і досі мало кому відомим, не дивлячись на те, що літературній моїй діяльності минуло 20 років».

Т. М. Романченко – автор близько п’ятисот віршів, історичної поеми «Кармалюк», оповідань «Болото», «В дорозі», «Золоте серце», «Кришталевий ліс», «Про що шуміло море», «Троянди», «Яблучка», віршованих дитячих казок «Три брати-вітри», «Царівна-ялинка», ненадрукованої монографії про українського поета-романтика Віктора Забілу (1808–1869), нотаток про народного композитора і поетесу Марусю Чурай, перекладів на українську мову віршів Уолта Уїтмена («Починателі»), І. Сурикова («Казки бабусі»), С. Сафонова («Це було вже давно»), статей «Катеринославський краєвий музей», «Війна пожерла», «Микола Лисенко», що друкувалися у багатьох газетах, журналах, збірниках та альманахах, як от: «Дніпрові хвилі», «Маяк», «Рідний край», «Українська хата», «Досвітні огні», «Зоря», «Розвага», «Час», «Українська муза», «Споживач», «Рада», «Жарина». Також він редагував збірники віршів «Краса України», «Україна в рідній поезії».

Велика заслуга Т. М. Романченка в упорядкуванні та збереженні літературно-фольклористичної спадщини видатного українського поета, фольклориста, етнографа І. І. Манжури (1851-1893). Він сприяв тому, щоб архів поета, переданий ним власноручно катеринославському книгареві В. Є. Алєксєєву, був переданий київському бібліографові Д. М. Лисиченко, який опублікував у «Бібліологічних вістях» повідомлення щодо придбаного ним архіву. У катеринославській газеті «Вестник юга» та українському часописі «Дніпрові хвилі» було надруковано статті Т. М. Романченка «Памяти И. И. Манжуры» (1903) та «Іван Манжура» (1912), в яких висвітлюються його життя, творча діяльність. Найулюбленішому із поетів він присвятив вірш «Над могилою Івана Манжури» (1900), підготував до друку статтю «Нові твори І. І. Манжури», піклувався про віднайдення загубленого місця поховання поета, його портретного зображення.

Тривалий час Т. М. Романченко підтримував стосунки з видатними діячами української літератури та культури Б. Д. Грінченком, М. Ф. Сумцовим, В. Г. Кравченком, М. Ф. Чернявським, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та її сестрою О. П. Косач-Кривинюк, М. Л. Кузьменком, О. К. Коваленком, М. Ф. Комаровим, С. О. Єфремовим, В. П. Підмогильним, М. Л. Кропивницьким, художниками С. І. Васильківським, Ю. С. Михайлівим. Залишилося велике листування між ним і багатьма відомими фольклористами, етнографами, письменниками.

Напружена праця, творча робота і активна громадська діяльність призвели до різкого погіршення здоров’я. У зв’язку з цим 1917 р. він залишив роботу в музеї, але до кінця свого життя підтримував міцні стосунки з Д. І. Яворницьким, звертався до нього у скрутні часи безробіття. У 1919 р., коли Катеринослав захопили денікінці, поет був заарештований і відбув тюремну повинність. Це погіршило й без того поганий стан його здоров’я.
Деякий час Т. М. Романченко працював у губернській земській управі діловодом при відділі українознавства, завідував книгарнею видавництва «Каменяр», був бібліотекарем при кооперативі «Споживач», працював у Губвидаві, продовжував збирати фольклорний матеріал по селах Катеринославщини. Підготував до видання другу збірку поезій «Настрої» і прохав В. П. Підмогильного сприяти друкуванню. Відчувши подих революційного вітру, поет радів, що йде довгоочікуване світло перемоги, яке розкриє нові обрії життя. Він мріяв по новому оспівати революцію, підібрати звучні акорди для возвеличення мужньої ходи робітничого класу. На жаль, приєднати свій голос до дружнього хору перших загонів пролетарської літератури в Україні не встиг. Тяжка хвороба легень підточувала сили, не давала змоги працювати. «Старший брат перших хоробрих», як охарактеризував письменника П. Радій у своїй статті («Зоря», 1931), не заслугував у своїх братів по перу бути членом першої української літературної організації «Плуг», ювілейного вечора з нагоди 20-ліття літературної діяльності у 1925 р., влаштування на лікування в санаторій, а лише на коротеньку статтю П. О. Єфремова в журналі «Зоря» (1925, № 4), без гідної оцінки його місця в історії української пролетарської літератури. 11 червня 1930 р. Трохима Миколайовича не стало. Він похований у Дніпрі на Севастопольському цвинтарі (нині парк). Місце поховання не збереглося. «Най буде світло… Спогадом про вас» (Ліна Костенко).

Текст спогадів Т. М. Романченка «На сторожі часу» подається із збереженням мовно-стилістичних особливостей оригіналу.

Бібліографічні посилання:

1. Василенко Н. Є. Літературно-мистецьке життя Катеринославщини в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Трохим Романченко. З фольклорних записів. Поезії / О. В. Аліванцева, Н. Є. Василенко // Літературне Придніпров’я: навч. посібник з хрестоматійними матеріалами до шкільних програм. У 2-х томах. Том І. Розділ 4. – Дніпропетровськ, 2005. – С. 560-563.
2. Василенко Н. Є. Трохим Миколайович Романченко (1880-1930). До 130-річчя з дня народження українського письменника, фольклориста, культурно-освітнього діяча: Біобібліографічний покажчик / Упоряд. І. Голуб. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. (Серія «Літературна Дніпропетровщина»). – 28 с.
3. Романченко Т. На сторожі часу (спогади про один гурток). – Катеринослав, 1921 // Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України: фонд 46, № 446/5267, 15 арк., автограф.
4. Романченко Т. Поезії. [Художнє оформлення М. Погрібняка]. Українське видавництво в Катеринославі. Друкарня К. А. Андрущенка. 1916. – 24 с.

Додаток
На сторожі часу
(спогади про один гурток)

Двадцять років пройшло з того часу, про який я хочу тут писати, а скільки утікло води в Дніпрі, а як перемінилось все, що і не взнати. Не тільки в українськім житті чи поодинокім місті, а скрізь і всюди нові птиці, нові пісні.

Візьмем, наприклад, м. Катеринослав двадцять років тому назад. Це був «Богоспасенний град», де, як і всюди в той час, «на всіх язиках все мовчало, бо благоденствував…». Сіренькі місцеві часописи свідчили, що у місті мається театр, сад, бібліотека, але міцно спить громадська думка і загальний рух, приборкані всякими «пунктами і параграфами Всер. Свод. Зак.». Про українське життя не було і балачки, наче такого «нет, не было и быть не может…». Майже кожний рік приїздила до театру яка-небудь трупа «малороссов», нагадуючи громадянству, що ще не перевелись на Україні Гаркуни-Задунайські1 з своїми «танцями і співами». Але і це радувало українця м. Катеринославу, коли опріч сумних могил в полі та пісні про минуле, нічого не бачив і не чув. Такі ж випадки, як приїзди славетного батька М. Л. Кропивницького2, Карпенка-Карого3, Саксаганського4, Зінковецької5 або Шевченківський концерт, на який приїхала А. Я. Єфименко6 і Гнат Галайда (Хоткевич)7 (1901 р.), або два концерти М. В. Лисенка8 (1902 р.), потім концерт кобзаря Терешка Пархоменка9 і лекції проф. Д. І. Яворницького10 (1903 р.) робили справжнє свято і піднімали дух у кожного українця.

Після того, як жив в Катеринославі поет-етнограф Ів. Манжура11 (1884-1893 р.) і якого могила знаходиться на Севастопольському кладовищі, яка, на жаль, загублена через недогляд приятелів і знайомих, видання деяких книжечок І. Манжури «Як чорт шматочок хліба одслужував»12, «Лиха година»13 і А. Торішнього (Кащенка)14 «Жар-птиця»15, потім видання часописів «Екатеринославского Листка»16 (1884 р.), «Днепра» і «Степу»17 (1884-1886 р.), «Екатеринославского юбилейного листка»18 (1887 р.) і «Екатеринославских Губернских Ведомостей»19 (1883-1893 р.), де коли-не-коли друкувались твори Манжури, Новіцького20, Залюбовського21 і инших, не було майже друкованого слова на українській мові, аж поки почав видавати М. Биков22 «Днепровскую мову»23 (1899-1900 р.). В «Дн. молв.» знов друкувались статті про українське життя і слово, ненадруковані вірші Ів. Манжури і інше. З закриттям цієї ж часописі знову все завмерло. Треба ще зазначити, що в 1899 р. вийшла симпатична книжечка віршів М. Кузьменка24 «Дозвілля»25, яку прихильно стріли катер. громадяне*. Декілька книжечок на укр. мові малось в бібліотеці та інколи з’явиться якась книжечка в книгарнях, ото і все, чим багатий був в той час Катеринослав.

*До цієї книжечки вийшли ще дві: «Правдивий сон»26 і вірші якогось Винокурова27. (прим. Т. Романченка).
Сумно було жити при таких умовах свідомому українцеві, не бачучи живої людини з якою можна було б побалакати про укр. справи, сучасне життя і становище. Правда, такі люди були в Катеринославі, але розпорошені, кожен зокрема сумував десь, шукаючи вихіду з такого зачарованого кола. Якби був, скажем, тоді клюб або Просвіта, де збіралась би громада, то там один з другим познайомились і спільна думка об’єднала б сили на якусь корисну роботу. А то, як тоді цього нічого не було, то невелика купка інтелігенції губилась в різноколірнім натовпу мешканців Катеринославу і забувала навіть про свої святі обов’язки перед краєм.

Вихований, як і всі в той час на російському грунті (хоча батько мій і мати балакали більше того по-українському), я добре тоді уже розумів чиїх батьків ми є сини, прочитав твори Т. Шевченка 28, Котляревського 29, Гулака-Артемовського 30, Марка-Вовчка 31 і инших, бажав в свою чергу що-небудь гарне зробити для цього краю і бути чим-небудь корисним своєму народові, але навколо, як я писав вище, була «тишь да гладь, да Божья благодать». Ніде не було просвітку, одна темрява. Але крикни десь в пустелі і то луна відгукнеться, а вже між живими людями, безумовно, відповідь буде на запитання. І ось я узнаю адресу Б. Д. Грінченка 32, якому і послав листа (1900 р.) з запитанням, чи не видається де на Україні журнал на рідній мові, з якого я міг би знати хоч що-небудь про наше життя і літературу. Б. Д. мені відповів, що такий журнал видається у Львові під назвою «Літературно-Науковий Вістник»33 і написав його адресу. Але коли я написав до Львову з приводу цього, то мені відповіли, що в Росії цей журнал заборонено і вислати його туди не можна. Тоді я виписав журнал «Кієвську Старину»34, де містилася на укр. мові білетристика, статті про укр. життя то-тощо. З цього журналу я багато дечого узнав і це, поки що, було мене здовольнило.

Але душа бажала живого діла, розмови і зв’язку з живими людями. І ось я через товариша Б-ка знайомлюсь з одним українцем, відомим тепер артистом Ш-ком35. Він мені дає тільки що надруковану тоді книгу віршів «Вік»36, яка мене чисто зворушує і переді мною розгортаються нові картини нашого убогого життя. Знайомство з Ш-ком міцнішає з кожним днем, бо ми знайшли один у другому того, кого давно шукали. Ми вкупі читаєм книжки, ділимся вражінням, співаєм пісні, сумуєм над долею-мачухою, розшукуємо могилу талановитого бідолаги Ів. Манжури, розпитуючи про нього сторожів кладовища і инших, хто лише знав його. Та нам бажалось чогось ширшого, чогось живішого і ми вирішили закласти біля себе маленький гурток, закликаючи до нього жінок і чоловіків, співчуваючих нашій меті. Як товарищ Ш-к страшенно був охочий до гри на кону, то ми в першу чергу почали розучувати де-які водевілі і п’єси, щоб поставити їх потім, коли не в театрі, то хоча де у хаті. Пам’ятаю першою такою виставою був водевіль «По ревізії»37 і остання дія з «Дай серцю волю – заведе у неволю»38. Гурток наш хоч і маленький, але охоче взявся за це діло і ми в садку одного із товаришів О-кого нап’яли халабуду, Ш-к намалював чудову декорацію, завісу і ми улаштували виставу, на яку з’явилося багато гостей і сусід. Вистава пройшла нічого собі. Наш гурток після цього почав рости, упорядкував Шевченківські і другі концерти в честь наших письменників, де були співи, декламація і читання. Ці концерти, звичайно, проводилися в помешканні якого-небудь з товаришів, на які теж з’являлося не мало народу.

По мірі росту нашого гуртка, росли і його потреби. До нас приставали уже знавці театральної штуки, які мали навіть колись свої трупи. Почались репетиції п’єс, а на Великдень наш гурток мав виїхати на рудник Калачевського39, де був знятий театр на всі три дні свят. З гуртком виїхав навіть відомий тоді в Катеринославі оркестр Наровлянського, який акомпанував хору і грав в перервах. В руднику Калачевського вистави пройшли гарно і підбадьорене (уже товариство, а не гурток) почало собі шукати театру на літо, де б можна було ставити п’єси під свято і в свято, через те, що майже всі члени Т-ва були робітники і в будень не мали змоги грати. Помешкання таке знайшлось по той бік Дніпра на Амурі, в садку М. В. Бикова. То був доволі просторий відкритий літній театр з гарною сценою і уборними. Т-во заарендувало цей театр більше через те, що там кругом живуть робітники і селяне, між якими треба було ширити просвіту і українську штуку. Театр був в розкішному садку, обнесеному доброю огорожою і це давало змогу пристосувати його до гулянки.

Так в 1902 р. Т-вом, що виросло з маленького гуртка, було відкрито театр і садок на Амурі для широкого кола громадянства, де улаштовувались вистави кращого українського репертуару. В садку грав оркестр військової музики, а в театрі, коли йшла п’єса з співом, грав струнний оркестр особисто. Згодом було покликано автора де-яких укр. п’єс і піротехника Третьякова (Запорожець), який палив в садку розкішного фейєрверка, робив огневі башні, млина «Іспанська інквізіція», до крил якого прив’язував сам себе і инше. Гулянки і вистави проходили доволі жваво, хоча трудно було з жіночим і хоровим персоналом, але ці перешкоди сяк-так перемагались, Т-во набирало нових сил і провадило справу далі. Людей бувало доволі багато, особливо як була гарна година, але видатки, які приходилось нести на реквізит, афіші, грім, парікмахера і инше, ніколи не покривали прибуток і врешті Т-ву приходилось докладувати свої гроші і тільки за те, що працювали. Та байдуже, Т-во не для того працювало, щоб заробить, а для того, щоб дати змогу робітнику і селянину побачити кращі п’єси з нашого життя і хоч трохи відпочити од буденної праці та турбот. Т-во ж задовольнялося тим, що робило добре діло, провадило просвіту і відпочивали душою день або два, наче на дачі в розкішному садку, дихаючи вільним повітрям. Після кожної вистави всіх жінок і чоловіків, які не хотіли залишатись ночувати в садку, садовили на гарбі з сіном і відвозили у місто. Останні залишались в садку, варили кашу під наметом зірок і дерев, а потім лягали на зелений килим трави покотом і під співи соловейка, засипали. А більше того було не до сна, коли до ранку залишалось дві-три години і ми всі часто зустрічали сонце, балакаючи всячину про старовину або співали пісень. Багато з приводу цього можна б написати, але моє завдання згадати тільки коротенько тут про гурток і його діяльність.

Поминуло літо і настала осінь. Сезон був закінчений і далі не було змоги держати театр через великі збитки. Т-во почало потроху розходитись і знову залишився гурток, який поширяв між громадянством національну свідомість, письменство і штуку. В лютому 1903 р. було улаштовано концерт в пам’ять Т. Г. Шевченка і в тім же році відіслано від гуртка привітання славетному нашому музиці М. В. Лисенку з приводу 35-ти літнього його ювілею. Деякі артисти товариства, як наприклад Березовський і інші, пішли до кращих українських труп, Ш-к грав в аматорських виставах, а я шукав нових джерел і засобів для нашої роботи, написав і надрукував у «Вестнику юга»40 статтю з приводу 10 років смерти Ів. Манжури і став листуватись з письменником М. Ф. Чернявським41 про видання альманаху «Перша ластівка»42.

Поминув рік 1903, настав 1904-й, який розколихав байдужність громадську японською війною і підняв російський патріотизм до небувалої високости. Тільки скрізь і балакали, що про війну, тільки і дбали, що для війни, а останнє все ще гірше нехтувалось. Наш гурток помалу провадив далі своє життя, дожидаючи кращого часу, коли можна буде більше де-чого зробити. Аби тільки мати змогу щось знати про наше життя я виписував далі журнал «Кієвську Старину» і почав виписувати часопись, який видавався в Житомірі під назвою «Волинь»43, який друкував статті М. Коцюбинського44, Мордовця45 і инших. Там був навіть заведений особливий відділ під назвою «Із українського життя».

В 1905 р., коли війна наближалась к кінцю і можна було трохи легше дихнути і що-небудь зробити, я звернувся листовно до укр. поета М. Л. К-ка46, що жив тоді в Катеринославі, з запитанням чи нема ще де у нашім місті якого гуртка (я чув, що якийся укр. гурток був тоді на залізниці), маючи на увазі приєднати до нього наш гурток, щоб спільно працювати. М. Л. К-ко відповів мені карткою, в якій висловив своє здивування, що я живу в однім місті з ним і балакаю листовно. Звичайно, що це я зробив для того, щоб листовно тільки зазнайомитись, а потім пішов сам до його в помешкання. М. Л. К-ко прийняв мене ласкаво і з його балачки я узнав, що він і ще якийсь добродій розробляють Статут Товариства «Просвіта»47, який думають негайно подати на дозвіл Губернаторові. Потім він сказав, що збірається матеріял на укр. альманах, який повинен вийти у Катеринославі, але не вийшов за браком того ж таки матеріялу. З такою гарною звісткою пішов я додому, маючи надію, що ось у нас буде українське Товариство, де зійдуться всі громадяне, що живуть в Катеринославі, тоді ми заживем. 7-го жовтня 1905 р. Губернатором Нейдгартом такий Статут було затверджено48 і Т-во «Просвіта» почало функціонувати. Першим головою, здається, був Синявський49 і я пішов в першу Комерційну школу, щоб записатися у члени. Синявський, записуючи мене і ще двох юнаків, шуткував: «А чи ви, хлопці, умієте танцювати і співати?». Я промовчав, а юнаки відповіли в один голос, що уміють.

В цьому ж 1905 р. відбувається в Катеринославі Археологічний з’їзд50, на який прибуло багато учених і навіть кобзарі. Правда, що цей з’їзд теж закінчився бідою, як завжди все закінчувалося, що носило укр. характер (було заборонено читати реферати на українській мові), але все таки на цьому багато було прочитано про старовину Запоріжжя, наш нарід і етнографію.

Коли ж в жовтні місяці пронеслась революційна буря і зворухнула все навколо себе, Т-во «Просвіта» тимчасово припинило свою діяльність. Але з цього часу починається нова доба для українського життя. В Катеринославі упоряджують українці Віче, в часописі «Приднепровский край»51 з’являються статті на українській мові, а згодом починають виходити часописі «Добра порада»52 і «Запоріжжя»53 (останнього вийшло одно число, яке конфисковано). З цього часу українське слово одержує волю і друкується Євангеліє, часописи, книжки, відкриваються по селам філії «Просвіти» і нашого гуртка, як такого, місія сама по собі закінчується. Ініціатори його Т. Р-ко і Є. Ш-к і ще дехто записуються до Т-ва «Просвіта», а останні розходяться хто куди.

Так, проістнувавши п’ять років, цей гурток робив все, що міг для розвою рідного народу. Хай це діло було маленьке, хай цей гурток зробив порівнююче не багато, але те деревце, що він посадив, пустило гарні парости. Бо що він робив, то робив від щирого серця і особливо в таку тяжку годину, коли:

«На тім полі каміння було,
Поле все бур’яном поросло…»

Як-не-як, а з цього гуртка або через вплив цього гуртка, вийшло немало свідомих українських діячів, артистів і таке инше. Цікаво те, що цей гурток притягнув до себе, зацікавив і українізував не тільки українців «не помнящих родства», а навіть великоросів, жидів і одного німця, які після цього почали студіювати українську історію, історію письменства, стали читати книжки і виписувати часописі. Якби побільше було в той час таких гуртків, то я певен, що швидче б «усміхнулась заплакана Мати».

Словом, закінчивши свою діяльність, у всякім разі гурток мав право сказати устами Грінченковського «Хлібороба»:

«Не велике я поле зорав
Та за плугом ніколи не спав;
Що робив, те робив я до краю
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав».

Поминуло двадцять років, а як зараз сумно і боляче згадувати той час, що панував тоді. Тоді і тепер… Що спільного мають ці дві доби історії в українському житті?.. Але дійсність є дійсністю. Те ж, що дав нам останній час, має свої великі наслідки. А як будем жити, то будем бачити, що буде далі.

Ініціатори цього гуртка працюють і зараз на користь рідної штуки: один на ниві письменства, другий на ниві драматичній, граючи по ріжних театрах.

Катеринослав. Т. Р.
I-IV-1921.
(Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України: фонд 46, № 446/5267, 15 арк., авторграф).

Примітки:

1. Герой оповідання В. Винниченка «Антрепреньор Гаркун-Задунайський» (1903), який став символом негативних рис малоросійської драми, зокрема провінціалізму, самовдоволеного хуторянства.
2. Кропивницький Марко Лукич (1840-1910) – український драматург, актор і режисер, театральний діяч, один із фундаторів українського професійного театру. Cім сезонів грав на підмостках катеринославських театрів (1876 – актором і режисером в складі трупи Д. Ізотова; 1885, 1889, 1895, 1900, 1901 – на чолі власної трупи; 1908 – у складі трупи Л. Сабініна).
3. Карпенко-Карий (спр. прізв. – Тобілевич) Іван Карпович (1845-1907) – український драматург, актор, режисер, театральний діяч. Вперше побував у Катеринославі 1890 р. разом з П. К. Саксаганським та «Товариством російсько-малоросійських артистів». З 1906 р. приїздив до міста на гастролі майже щорічно (1891, 1893-1897, 1899-1901, 1904, 1906). Трупою ставилися прем’єри нових спектаклів, бенефіси І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Садовського, М. Заньковецької.
4. Саксаганський (спр. прізв. – Тобілевич) Панас Карпович (1859-1940) – український актор, режисер, драматрург, педагог, корифей українського побутового театру.
5. Заньковецька (спр. прізв. – Адасовська) Марія Костянтинівна (1860-1934) – українська актриса і театральна діячка, народна артистка Української РСР.
6. Єфименко Олександра Яківна (1848-1918) – російський та український історик, етнограф, педагог.
7. Хоткевич Гнат Мартинович (літ. псевд. Гнат Галайда. 1878-1938) – український письменник, історик, бандурист, композитор, театральний діяч.
8. Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) – український композитор і діяч українського театру, фундатор української композиторської школи.
9. Пархоменко Терентій (Терешко) Макарович (1872-1910) – український кобзар, родом з с. Волосківці на Чернігівщині.
10. Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940) – український вчений, історик, археолог, фольклорист, етнограф, письменник, академік АН УРСР.
11. Манжура Іван Іванович (1851-1893) – український поет, фольклорист, етнограф, лексикограф.
12. Калічка Іван. Як чоpт шматочок хліба одслужував: (з наpодных уст). – Екатеpинослав: Видання К. Єгоpовой. Тип. Товарищества «Печатня С. П. Яковлева», 1885. –16 с.
13. Калічка Іван. Лиха Година. Великоденне оповідання: (з народних уст). – Екатеринослав: Товарищество «Печатня С. П. Яковлева», 1886.-20 с.
14. Кащенко Адріан Феофанович (псевд. – А. Тертишний, А. Будій, Дніпровий Микола. 1858-1921) – український письменник, просвітній та культурний діяч.
15. Жар-птиця, або З паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи. Оповідання А. Торішнього. Видання друге. – Катеринослав: Друкарня Н. Я. Павловського, 1884. – 16 с.
16. «Екатеринославский листок» – газета місцевого громадського життя, виходила в Катеринославі у 1882-1905 рр. (з 1884 – «Днепр»). Тут співробітничали видатні культурно-громадські діячі Г. Залюбовський, І. Манжура, І. Акінфієв, Д. Яворницький, Я. Новицький.
17. «Степь» – катеринославський літературно-громадський тижневик, виходив у 1885-1886 рр. В ньому друкувалися українською мовою твори І. Манжури, М. Кропивницького, Г. Бораковського, Я. Новицького.
18. «Екатеринославский юбилейный листок» – газета, виходила до 100-річчя заснування Катеринослава у 1887 р. з 9 квітня по 31 травня.
19. «Екатеринославские губернские ведомости» – офіційна урядова газета. Виходила в 1838-1918 рр. у Катеринославі. Неофіційна частина друкувала цікаві етнографічні та історичні матеріали, підготовлені Д. Яворницьким, Я. Новицьким, І. Манжурою.
20. Новицький Яків Павлович (1847-1925) – український вчений, історик, фольклорист, етнограф, педагог, музеєзнавець, член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук.
21. Залюбовський Григорій Антонович (1836-1898) – український фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, громадський діяч, юрист.
22. Биков Микола Васильович (псевд. – М. В., М. Віл. 1857-1917) – журналіст, публіцист, літературний критик, письменник. Дворянин за походженням, землевласник Новомосковського пов. Катеринославскої губ. Проживав у родовому маєтку в с. Мануйлівці (тепер Амурнижньодніпровський р-н. м. Дніпра, район міської лікарні № 9).
23. «Днепровская молва» – щотижнева громадсько-літературна газета. Виходила в Катеринославі у 1898-1901 рр.(1898 – «Приднепровье»; з 1899 – «Днепровская молва»).
24. Кузьменко Микола Лаврінович (1862-1942) – український письменник, активіст просвітницького руху на Катеринославщині, фундатор міської «Просвіти» і її філії – мануйлівської.
25. Кузьменко Н. Л. Дозвілля. 1888-1898 рр. – Екатеринослав: Товарищество «Печатня С. П. Яковлева», 1899. – 93 с.
26. Харченко Я. Правдивий сон. – Катеринослав, 1892.
27. Винокуров К. Сказки и стихотворения. – Екатеринослав: Тип. Г. А. Подземского, 1913. – 44 с.
28. Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) – український поет, письменник, художник, громадський діяч.
29. Котляревський Іван Петрович (1769-1838) – український письменник, поет, драматург, основоположник сучасної української літератури.
30. Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790-1865) – український письменник, вчений, перекладач, поет, байкар.
31. Марко Вовчок (псевд., справжнє ім’я – Марія Олександрівна Вілінська. 1833-1907) – українська письменниця, поетеса, перекладачка.
32. Грінченко Борис Дмитрович (1863-1910) – український письменник, педагог, літературознавець, лексикограф, етнограф, історик, публіцист, видавець.
33. «Літературно-науковий вістник» – перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис (1898-1932).
34. «Киевская старина» – щомісячний історико-етнографічний та літературний часопис, виходив у 1882- 1906 рр. в Києві. З 1907 – «Україна».
35. Шаплик Єлисей Якович (псевдонім Є. Галайда) – художник-самоук, член ради (1909) та виставочної комісії Катеринославської «Просвіти».
36. «ВІК» – тритомна антологія нової української літератури. Видана 1900–02 у Києві вид-вом «Вік» з нагоди 100-річчя від часу виходу в світ «Енеїди» І. Котляревського (1798). Укладачі – В. Доманицький та С. Єфремов.
37. Драматичний етюд М. Л. Кропивницького «По ревізії» (1882) – гостра й дотепна сатира на сільську владу в пореформену добу.
38. Драма М. Л. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1882) (перша редакція – «Микита Старостенко, або Незчуєшся як лихо спобіжить» – 1863), створена під впливом «Наталки Полтавки» І. П. Котляревського.
39. Колачевський (Калачевський) Сергій Миколайович (1850-1911) – вчений, лікар-хірург, меценат, власник рудника в Катеринославській губ. З травня 2016 р. одна з найдовших вулиць Кривого Рогу, поблизу якої раніше знаходився рудник, перейменована на честь Сергія Колачевського.
40. «Вестник юга» – громадсько-політична і літературна газета, виходила в Катеринославі (1902-1905).
41. Чернявський Микола Федорович (1867-1938) – український поет, прозаїк, педагог, громадський діяч.
42. Перша ластівка. Альманах молодих українських письменників. Упорядкував Микола Чернявський. – Херсон: Друк. наслід. О. Д. Ходушиної, 1905. – 290 с.
43. «Волынь» – щоденна політична, літературна і громадська газета, виходила в Житомирі (1882-1918).
44. Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1913) – український письменник, громадський діяч.
45. Мордовець (Мордовцев) Данило Лукич (1830-1905) – український письменник, історик, публіцист.
46. М. Л. К-ко – Кузьменко М. Л.
47. Катеринославське українське літературно-артистичне товариство «Просвіта» (перше з аналогічних в Наддніпрянщині) виникло 7 жовтня 1905 р.; фундаторами й активними його діячами були: В. О. Біднов, Л. Є. Біднова, Є. С. Вировий, Д. І. Дорошенко, Н. М. Дорошенко, С. С. Бичихин, Т. С. Сулима-Бичихина, М. Л. Кузьменко, С. О. Липковський, А. Ф. Кащенко, О. П. Кривинюк, А. С. Синявський, І. М. Труба, Д. І. Яворницький та ін. Т-во мало 7 комісій (драматичну, літературну, видавничу, лекційну, вечорову, бібліотечну, будівничу, ялинкову) і друкований орган «Дніпрові хвилі» (1910-1913). Проіснувало Т-во до 1916 р., коли було заборонено владою. Нова катеринославська «Просвіта» існувала у 1918-1922 рр.
48. 7 жовтня 1905 р. Катеринославський губернатор О. Нейдгарт затвердив «Устав Екатеринославского литературно-артистического украинского общества». 8 жовтня 1905 р. у місті виникло т-во «Просвіта». За статутом «Просвіта» мала на меті сприяти духовному розвою українського народу засобами поступу української літератури, мистецтва, збиранням та розробкою творів народної творчості.
49. Синявський Антін Степанович (1866-1951) – український історик, географ, економіст, археограф, архівіст, археолог, громадський діяч, активний учасник укр. національно-визвольного руху; у 1901-1917 рр. жив і працював у Катеринославі на посаді директора Катеринославського комерційного училища; один з організаторів і діячів Катеринославського т-ва «Просвіта».
50. ХІІІ Археологічний з’їзд проходив у Катеринославі з 15 по 27 серпня 1905 р. у приміщенні палацу Потьомкіна. Його завданням було дослідження півдня Росії та більш детальне вивчення Катеринославської губернії. У з’їзді брали участь багато видатних вчених із Росії і закордону, у тому числі М. С. Грушевський, В. Й. Ключевський, Д. І. Багалій, В. Б. Антонович, Д. І. Яворницький.
51. «Приднепровский край» – науково-літературний, політичний та економічний часопис. Видавався у Катеринославі з 1898 по 1906 рр.
52. «Добра порада» – перший український політичний, економічний і літературний часопис в Катеринославі (1906).
53. «Запоріжжє» – тижневик, перша українська газета в Катеринославі. Єдине число вийшло 23 лютого 1906 р. Конфіскована і заборонена цензурою через радикальне засудження політики самодержавства.

Василенко Н.Є., с.н.с. відділумузею “Літературне Придніпров’я”.