Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького (Вип. 4)

02.11.2010 администратор Публікації джерел 0

Укладачі: С. В. Абросимова, Н. Є. Василенко, А. І. Перкова.

За участю: В.Бекетової, О.Боряк, О.Журби, Г.Зленка, С.Кіржаєва, І.Кондратьєвої, В.Мудрицької, В.Піворовича, Л.Синельнікової, К.Тележняк, Я.Тимошенко, А.Трембіцького.

Верстка та художне оформлення: Малієнко Ю. М.

Під загальною редакцією Н. І. Капустіної.

Рецензент: к.і.н. В.М. Бекетова.

Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 4: Листи Д.І.Яворницького до діячів науки та культури / Упоряд.: С. Абросимова, Н. Василенко, А.Перкова; Під загальною редакцією Н.Капустіної. – Дніпропетровськ, 2005. – 500 c.

Збірник репрезентує частину епістолярної спадщини видатного українського історика запорозького козацтва академіка Дмитра Івановича Яворницького (1855 – 1940). Опублікований комплекс містить 490 листів Д. Яворницького до діячів науки та культури. Ці листи зберігаються в різних архівах, бібліотеках і музеях України та Росії й висвітлюють життєвий та творчий щлях вченого і є цінним джерелом з історії культурно-громадського життя України останньої чверті ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.

Зміст

  • Від упорядників      3
  • Листи Д.І. Яворницького до діячів науки та культури      18
  • Покажчик адресатів Д.І. Яворницького та С.Д. Яворницької      394
  • Іменний покажчик      395
  • Епістолярні псевдоніми Д.І. Яворницького      409
  • Географічний покажчик      410
  • Предметний покажчик      417
  • Археографічний покажчик попередньої публікації листів, що репрезентовані в цьому збірнику      423
  • Біографічний покажчик      424
  • Перелік основних праць Д.І. Яворницького      479
  • Основні праці про життя та діяльність Д.І. Яворницького      481
  • Основні дати життя та діяльності Д.І. Яворницького      489
  • Список умовних скорочень      493

Від упорядників

Даний випуск є продовженням комплексної археографічної програми Дніпропетровського історичного музею щодо серійної публікації епістолярної спадщини академіка Д.Яворницького (1855-1940) – видатного українського історика, “Нестора” запорозького козацтва, культурно-громадського діяча, творчість якого відзначалася широким дослідницьким діапазоном [1].
Попередні три випуски серії містять листи діячів науки та культури до Д.Яворницького [2]. В цьому, четвертому, випуску зосереджені вже безпосередньо листи самого Д.Яворницького, в яких здобули висвітлення життя та творчість вченого, його думки, оцінки, стосунки з рідними, друзями, колегами тощо. В листуванні Д.Яворницького відбилася епоха, в яку він жив і творив.
Народився Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) 7 листопада (26 жовтня за ст. ст.) 1855 р. в селі Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії (нині Борисівка Харківського району Харківської області) в родині сільського псаломщика Івана Якимовича Яворницького (1827-1885) і простої селянки Ганни Матвіївни Терновської. Батько майбутнього академіка походив із збіднілого дворянського роду, не мав освіти й читати навчився самотужки. Проте саме батьківське читання тривалими зимовими вечорами викликало у маленького Дмитра великий інтерес до історії запорозького козацтва. Найбільше враження у нього залишилося від читання безсмертного твору М.Гоголя “Тарас Бульба”.
Не зважаючи на скрутне матеріальне становище Іван Якимович намагався дати синові освіту. 1867 р. Дмитро поступив у Харківське повітове училище, яке успішно закінчив у 1874 р. й, за наполяганням батька, продовжив навчання у Харківській духовній семінарії. Проте замилування до історії рідного краю, до українського фольклору змусили юнака покинути семінарію. У 1877 р. він вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету.
Великий вплив на Д.Яворницького мали лекції видатних вчених, професорів Харківського університету Олександра Потебні та Миколи Сумцова. В студентські роки остаточно визначився й науковий інтерес майбутнього вченого. Він розпочав наполегливе студіювання історії запорозького козацтва. Обдарованість, наполегливість й працьовитість Д.Яворницького не залишилися поза увагою викладачів. По закінченні у 1881 р. університету він був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. У 1882 рр. Д.Яворницький підготував кандидатську роботу за темою: “Виникнення та устрій Запорозького коша”. Але ця тема виявилася крамольною. Молодому вченому наполегливо радили обрати іншу тему для наукового дослідження. Проте Дмитро Іванович не відмовився від улюбленої історії запорозького козацтва, за що невдовзі (20 травня 1882 р.) був позбавлений стипендії. За сприянням О.Потебні початківцю вдалося одержати місце викладача історії в харківській 3-ій чоловічій гімназії.
З 1882 р. розпочалися щорічні фольклорно-етнографічні та археологічні експедиції Д.Яворницького на теренах колишньої Запорозької Січі, передусім в Катеринославській та Херсонській губерніях. По церквах та селах, у селянських хатах та дворянських маєтках розшукував він запорозькі старожитності, записував з вуст народу пісні, думи, перекази про козацькі часи й степових лицарів, досліджував природний ареал і топографію Запорожжя. Дослідницька методика Д.Яворницького базувалася на комплексному підході до вивчення історії запорозького козацтва. Вченого цікавила уся сфера “життєдіяльності” запорозького козацтва: його виникнення і устрій, економічний і соціальний розвиток, військові події й стосунки із зовнішнім світом, культура і побут запорожців, їх внутрішній світ, навколишнє середовище, в якому існувало козацтво. Такий комплексний підхід вимагав від дослідника залучення нових джерел. Д.Яворницький вперше у вітчизняній історіографії залучив у дослідження історії запорозького козацтва монументальний репрезентативний корпус історичних джерел різних типів (писемних, усних, фольклорних, речових, зображувальних тощо).
Одним з основних напрямів у творчості Д.Яворницького були археологічні дослідження. Важливе значення в становленні Яворницького – археолога мала його участь в археологічних з’їздах. Вперше він постав перед провідним науковим співтовариством на УІ археологічному з’їзді, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Сам історик вважав себе археологом саме з моменту цього наукового форуму, на якому він виступив з рефератами: “Поездка по Запорожью” та “Исследование о Сечи”.
Одночасно з дослідницькою роботою Д.Яворницький розпочав популяризацію історії запорозького козацтва серед широкого громадського загалу. Навесні 1884 р. він виступив у Харкові із серією публічних лекцій під назвою: “Про запорозьких козаків”, що мали величезний успіх й були опубліковані в газеті “Днепр”. У такий спосіб з лекціями ознайомилось багато людей. Його починають запрошувати з лекціями у різні міста України та Росії. Частіше він приїздив на Катеринославщину, Херсонщину, Харківщину, Полтавщину, Чернігівщину, де провадив археологічні дослідження й збирав фольклорний матеріал для своїх творів.
Молодий вчений також брав активну участь у культурно-громадському житті Харкова, близько стояв до української громади міста, відвідував збори у О.Потебні, Я.Щоголєва, Д.Пильчикова, М.Лободовського та ін. В Харкові Дмитро Іванович познайомився з корифеями українського театру – М.Кропивницьким та його трупою. 1884 р. Д.Яворницький заходився біля видання українського альманаху.
Природно, що таке наполегливе пропагування Д.Яворницьким крамольної історії запорозького козацтва і його активна діяльність в українському русі не залишилися поза увагою влади. Вчений попав в опалу і восени 1884 р. був обвинувачений в “українофільстві та сепаратизмі” й незабаром звільнений з університету. На початку серпня 1885 р. він переїхав до Петербурга. В цьому йому сприяли петербурзькі українці – друзі видатного історика Миколи Костомарова, з яким Дмитро Іванович познайомився у січні 1885 р. Й хоча на момент переїзду Д.Яворницького до Петербурга М.Костомаров вже помер (7.04.1885), проте близькі приятелі останнього, зокрема Г.Вашкевич, Д.Мордовець (Мордовцев), П.Саладилов та ін., взяли молодого вченого під свій патронат: надали помешкання, допомогли влаштуватися на роботу. Вже у серпні 1885 р. Д.Яворницький посів посаду викладача історії в Миколаївському інституті шляхетних дівчат, витримавши великий конкурс (вісім людей на місце). Згодом він також викладав у другому кадетському корпусі, приватній гімназії Стоюніної, театральному училищі, царській капелі.
Відірваний від рідного краю, рідних та друзів, Д.Яворницький перебував в тяжкому моральному становищі, подолати яке намагався у напруженій праці в архівах і бібліотеках Петербурга. За свідченням самого вченого, в Петербурзі він працював стільки, як ще ніколи в житті. Про це свідчить й творчий доробок науковця. За період перебування в північній столиці імперії (1885-1892) він опублікував 63 роботи, в тому числі 7 книг: “Запорожье в остатках старины и преданиях народа” (1888), “Сборник документов для истории запорожских козаков” (1888), “Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края” (1889), “Публичные лекции по археологии России” (1890), “Вольности запорожских козаков” (1890), “История запорожских козаков” (Т. 1. СПб., 1892), “История села Фалеевки-Садовой” (1892).
З початку перебування в Петербурзі Д.Яворницький поринув у культурно-громадське життя столиці, де на той час діяла одна з найпотужніших українських колоній в Російській імперії, що об’єднала в собі багато блискучих талантів у всіх сферах життя. Особливо Д.Яворницький заприятелював з Д.Мордовцем, Г.Вашкевичем, К.Білиловським, П.Саладиловим, В.Беренштамом, Ю.Цвітковським, В.Безверхим, О.Бородаєм, О.Сластьоном, В.Бережним та іншими петербурзькими українцями. Згодом він почав влаштовувати у власному помешканні так звані “суботки”, на які сходилися діячі науки, культури, студенти, передусім земляки-українці. У 1886 р. Дмитро Іванович познайомився і заприятелював з видатним російським живописцем І. Рєпіним, який був родом з України, з міста Чугуєва (Харківщина). Їх дружба тривала до смерті І.Рєпіна і поєднувалася з творчою співпрацею, найяскравішим результатом якої стала картина І.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. У створенні цієї картини Д.Яворницький вельми прислужився І.Рєпіну (надавав поради щодо відтворення колориту епохи, історичних деталей, репрезентував власну колекцію запорозьких старожитностей, відшукував натурщиків й нарешті сам позував для образу козака-писаря).
Великого значення українська громада надавала виданню українських книжок і української періодики. Д.Яворницький також доклав зусиль до цієї справи, зокрема до видання у 1886 р. поеми Т.Шевченка “Гайдамаки” – написав передмову до цього видання. На петербурзький період припадає й співпраця Д.Яворницького з періодичними виданнями Катеринослава, Києва, Львова, Харкова, Петербурга, передусім з часописами “Киевская старина” та “Исторический вестник”.
Вчений продовжував виступати з публічним лекціями в Петербурзі та в Україні. Ці лекції були присвячені історії запорозького козацтва, розвитку археологічної науки в Україні та Росії, кобзарському мистецтву. Останні лекції, як правило, супроводжувалися співом кобзарів, зокрема й таких відомих, як-от І.Кучугура-Кучеренко, М.Кравченко, С.Пасюга, В.Шевченко та ін. Д.Яворницький брав активну участь в шевченківських ювілеях, що відбувалися щорічно і на які збиралася українська громадськість.
Проте основна увага приділялася науковим дослідам. Вчений продовжував археологічні та фольклорно-етнографічні експедиції в Україну, обстеження приватних колекцій на теренах колишнього Запорожжя, евристичну роботу в петербурзьких та московських архівах. На весні 1886 р. він був обраний членом Російського Імператорського археологічного товариства. В пошуках матеріалів про життя останнього кошового Запорозького війська Петра Калнишевського Д.Яворницький здійснив у квітні 1887 р. подорож на Соловецькі острови, де свого часу відбував покарання і помер запорозький отаман [3].
Активна діяльність Д.Яворницького в українському національному русі знову, як й в Харкові, привернула увагу влади. За вченим було встановлено нагляд, його двічі (у 1887 та 1891 рр.) звільняли з роботи. Й якщо в перший раз йому вдалося знову влаштуватися, то у 1891 р., за наказом міністра освіти І.Д.Делянова, Д.Яворницькому у категоричній формі заборонялося викладати в учбових закладах. Вченому інкримінували “тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии”. Через політичну неблагонадійність Д.Яворницькому не дозволили скласти магістерські іспити в Петербурзькому університеті.
Майже рік шукав вчений будь-якої посади. Неможливим виявилося влаштуватися в університетському місті. Не вдалося цього зробити й в будь-якому повітовому місті. Нарешті, за допомогою впливових знайомих і друзів, 5 квітня 1892 р. він був відряджений на 3 роки в Середню Азію молодшим чиновником особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові для історико-топографічного і археологічного вивчення краю. Спочатку Д.Яворницький влаштувався у Ташкенті, а у травні 1893 р. переїхав до Самарканда. Фактично В Середній Азії вчений перебував 2 роки. У квітні 1894 р. він покинув Самарканд й вже не повернувся туди. За цей час дослідник закінчив 2-й том “Історії запорозьких козаків” і написав монографію про кошового отамана Івана Сірка, “Путеводитель по Средней Азии” та багато статей з історії запорозького козацтва і з історії Туркестану. В полі зору вченого були також питання охорони пам’яток в Туркестані та створення тут музею. За написаний ним “Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях” (Ташкент, 1893) вчений був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня (1893) та орденом Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894).
Для продовження роботи над 3-м томом “Історії запорозьких козаків” Д.Яворницький відправився до Москви, де в архівах були зосереджені необхідні йому документи. Також актуальним залишалося питання щодо складання магістерських іспитів і захисту магістерської дисертації. До того ж 5 квітня 1895 р. закінчився термін відрядження й треба було шукати нову посаду. За допомогою Івана Рудченка (рідного брата Панаса Мирного) у квітні 1895 р. Д.Яворницький влаштувався позаштатним чиновником особливих доручень при Варшавській казенній палаті. Тут, у Варшавському університеті восени 1895 – на початку 1896 рр. Дмитро Іванович склав магістерські іспити (4 екзамени). Проте вороже ставлення до нього декана історико-філологічного факультету Г.Зенгера та ученого секретаря І.Філевича позбавило Д.Яворницького можливості продовжити здобуття магістерського ступеня в цьому закладі. Магістерську дисертацію він захистив 29 квітня 1901 р. в Казанському університеті, репрезентувавши на захист 2-е видання першого тому “Історії запорозьких козаків” (М., 1900).
Й знову треба було шукати місця. Цього разу, за сприянням відомого російського історика В.Ключевського, Д.Яворницький дістав посаду приват-доцента на історико-філологічному факультеті Московського університету. Для цього він прочитав восени 1896 р. дві вступні (пробні) лекції. Розпочався московський період в житті вченого, що тривав фактично до 1905 р. Проте посада приват-доцента не передбачала утримання й тому треба було заробляти на життя. Вчений влаштувався викладачем історії в Строгановському художньому училищі, писав статті для журналів та газет, особливо плідно співробітничав з часописом відомого московського педагога Д.Тихомирова “Детское чтение”, в якому опублікував низку статей: “Святки в Малороссии”, “Забытый украинский философ Сковорода”, “Князь Дмитрий Иванович Вишневецкий”, “Свирговский, Ружинский и Подкова”, “Гетман Криштоф Косинский”, “Три неожиданные встречи”, “Святки в Малороссии”, “Слепой баян Фома Провора”, “Добрый пастырь” та ін.
В Москві Д.Яворницький заприятелював з відомими російськими письменниками В.Гіляровським, І.Бєлоусовим, М.Тєлешовим, педагогом і видавцем Д.Тихомировим та ін. Міцними були його стосунки з українською громадою в Москві. В московський період Дмитро Іванович все частіше звертався до літературної праці. На вечорах у Ф.Сваричевського, С.Ваганова, М.Янчука, Д.Тихомирова, М.Тєлешова та ін. він читав окремі розділи своїх художніх творів, зокрема “Наша доля – Божа воля”, “За чужий гріх” та ін.
У співавторстві з живописцями С.Васильківським та М.Самокишем Д.Яворницький взяв участь у створенні альбому “Из украинской старины” (1901).
На той час Д.Яворницький був широковідомою особистістю в українському співтоваристві. Його добре знали в наукових й громадських колах багатьох міст України й взагалі Російської імперії. Вчений був членом численних наукових, культурних і громадських товариств. Він був відомий також своєю благодійницькою діяльністю. До нього постійно зверталися знайомі й незнайомі люди по моральну та матеріальну допомогу, за консультаціями, книжками, порадами тощо. Його активно залучали до справ українського національного руху: пропагування історії українського народу, боротьби за рідну мову, видання українських книжок, альманахів, періодики, боротьби з цензурою, святкування ювілеїв українських діячів, підтримку студентів-українців, що навчалися в учбових закладах Росії. Так у 1903 р. Д.Яворницький зробив внесок у розмірі 100 карбованців у фонд Петербурзького товариства ім. Т.Шевченка для допомоги студентам – уродженцям України, які вчилися у навчальних закладах Петербурга. Справою великого національного значення було спорудження пам’ятника Т.Шевченкові. Саме завдяки Д.Яворницькому до цієї справи був залучений І.Рєпін.
Працюючи в Москві Д.Яворницький багато їздив по Україні, де провадив археологічні дослідження, розшукував та збирав пам’ятки, продовжував комплектувати власну колекцію старожитностей, а також читав багато публічних лекцій. При цьому дослідник не полишав думки повернутися в Україну й “осісти” десь на березі Дніпра – Славути. До того ж вчений постійно хворів, розчарувався в своїх здібностях науковця й викладача, знаходився в депресивному стані. Не відбувалося й просування по службі. Він залишався приват-доцентом без утримання.
Кінець кінцем мрія вченого здійснилася. У 1902 р. він був запрошений на посаду директора щойно створеного в Катеринославі музею ім. О.Поля. На Катеринославщині Д.Яворницького добре знали як історика запорозького козацтва, археолога і збирача пам’яток старовини. Сюди, у “серце” колишньої Запорозької Січі Дмитро Іванович неодноразово приїздив для проведення археологічних розкопок, топографічних та фольклорно-етнографічних досліджень, обстеження церков і приватних колекцій, а також для читання лекцій і на відпочинок до своїх численних знайомих – впливових осіб цього краю. Він добре був обізнаний з колекціями О.Фабра, О.Поля, Г.Алексєєва, Я.Новицького, П.Сочинського, П.Проніна та ін.
З переїздом до Катеринослава Д.Яворницький розгорнув широкомасштабну комплексну роботу по дослідженню історії Придніпров’я. Активізувалася ця робота підготовкою до ХІІІ археологічного з’їзду, що відбувся у серпні 1905 р. в Катеринославі. Того ж року було збудовано спеціальне приміщення для музею і власний будинок вченого. З цього часу музей став головним сенсом в житті Д.Яворницького. Понад 30 років Дмитро Іванович очолював музей, який внаслідок подвижницької праці вченого перетворився на відомий в світі музей українських старожитностей, передусім козацьких реліквій. Тисячі людей з України, Росії та інших країн відвідали цей музей. Унікальні музейні колекції стали у пригоді багатьом науковцям і митцям в їхній творчій праці. Музейні експозиції й натхненна образна розповідь Д.Яворницького захоплювали відвідувачів, сприяли пробудженню інтересу до історії України, запорозького козацтва, до минулого рідного краю. “Ваша виразна мова, – писали у 1913 р. Д.Яворницькому селяни Таврійської губернії, – ласкаво лунала у тому будинку і, відкриваючи нам очі про нашу любу старовину, твердим ґрунтом залягала у нашу пам’ять і роїла багато думок”.
У Катеринославі вчений продовжував археологічні й фольклорно-етнографічні дослідження, багато працював над словником української мови, друкувався у місцевих та центральних часописах. Багато уваги Дмитро Іванович приділяв праці над художніми творами. Перший великий художній твір вченого – повість “Наша доля – Божа воля” з’явився ще у 1901 р. на сторінках часопису “Киевская старина”. У катеринославський період побачили світ повісті, оповідання й поезії Д.Яворницького, зокрема: “За чужий гріх” (1907), “У бурсу! У бурсу! У бурсу!” (1908), “Русалчине озеро” (1911), “Драний хутір” (1911), “Де люди, там і лихо” (1911), “Поміж панами” (1911), збірка поезій “Вечірні зорі” (1910).
Д.Яворницький стояв біля витоків Катеринославської вченої архівної комісії (1903-1916), що являла собою місцеве історичне товариство. На засіданнях комісії, почесним членом якої вченого було обрано, Дмитро Іванович виступав з лекціями: “Про кобзарів та лірників”, “По дніпрових порогах”, “Переволочанська фортеця та її околиці”, “Подорож до Жовтих Вод”. На сторінках друкованого органу комісії – “Летописей” – побачили світ розвідки Д.Яворницького, присвячені гетьману П.Конашевичу-Сагайдачному, українському етнографу М.Закревському, катеринославській родині Мізків, творчості Т.Шевченка. Вчений глибоко дослідив тему Запорожжя в творчості Кобзаря. Д.Яворницький підкреслив, що захистом визвольних і патріотичних традицій українського народу Т.Шевченко “вивів свій народ з меж чисто етнографічних і поставив його на широкий шлях культури” [4].
Видатну роль відіграв Д.Яворницький в діяльності катеринославського культурно-освітнього товариства “Просвіта”. Аналогічні товариства та їхні філії існували в багатьох містах та селах України. Ці товариства мали велике значення в піднесенні українського національного руху, у формуванні його інфраструктури, у створенні бібліотек, читалень, народних домів, вечірніх та недільних шкіл, у розвитку театру, благодійницькій діяльності тощо.
Катеринославська “Просвіта” була першою “Просвітою”, що виникла на землях Східної України. Це сталося у жовтні 1905 р. В катеринославській “Просвіті” Дмитро Іванович співпрацював з відомими українськими діячами, як-от: В.Біднов, Л.Біднова, Д.Дорошенко, Н.Дорошенко, І.Труба, Є.Вировий, І.Рудичев, К.Котов, Т.Сулима-Бичихина, С.Липківський, Ю.Павловський, В.Хрінников, О.Косач-Кривинюк, М.Кривинюк, П.Щукін та ін. Завдяки Д.Яворницькому “Просвіта” отримувала дозвіл на проведення шевченківських свят та інших заходів. Дмитро Іванович сприяв будуванню народного дому (української аудиторії) для катеринославської “Просвіти”, що був збудований 1914 р. в українському архітектурному стилі на кошти інженера-просвітянина В.Хрінникова. Завдяки саме Д.Яворницькому відбулося у Катеринославі святкування 100-літньої річниці від дня народження Т.Шевченка (1914).
Активно співпрацював Дмитро Іванович й в друкованому органі “Просвіти” – часопису “Дніпрові хвилі” (1910-1913), в якому вчений опублікував історичний нарис “Як жило славне Запорозьке низове Військо”, чотири великих оповідання: “Закохана пара, або пан Борзак та пані Борзачка”, “Русалчине озеро”, “Драний хутір”, “Три несподівані стрічі”, вірші “Т.Г.Шевченкові”, “Все йде, все минає. Пам’яті Л.В.Сохачевської”, “Горе орла”.
Д.Яворницький підтримував також міцні стосунки з “Просвітами” Чернігова, Полтави, Одеси, Волині, Кубані, з видатними діячами просвітянського руху Б.Грінченком, М.Коцюбинським, І.Шрагом, М.Вороним, М.Комаровим, В.Кравченком, Я.Бігдаєм та ін. Дмитро Іванович щиро допомагав тим, хто зазнав утисків і був заарештований за українську справу. До нього зверталися з далекого Сибіру земляки-українці, дякували йому за подвижницьку працю на ниві українства.
Про видатну роль Д.Яворницького в культурно-громадському русі України, в українській історіографії яскраво свідчило святкування 30-ліття його науково-викладацької діяльності (1913 р.). Високої оцінки здобула наукова та музейна діяльність вченого в ювілейних публікаціях в періодиці, в численних вітальних телеграмах, в яких шанувальники і колеги відзначили енергію Дмитра Івановича, його плідну працю, невтомність, наполегливість, корисну просвітницьку діяльність. Сучасники вважали Д.Яворницького “вартовим” рідної науки, дослідження і діяльність якого мали велике національне значення.
Скасування царату і піднесення українського національно-визвольного руху активізувало творчу діяльність Д.Яворницького. Учений виступав з читанням лекцій на курсах українознавства, в товаристві “Січ”, у відродженій “Просвіті”, публікував статті в періодичних виданнях “Споживач”, “Червоний шлях”, “Молодая кузница”, “Кооперативне життя”, “Зоря”, “Життя й революція”, “Нові шляхи”, “Етнографічний вісник”. Значних зусиль доклав Д.Яворницький у справу охорони пам’яток старовини в краї, розробив заходи щодо їх збереження. Під час громадянської війни історик вдень і вночі охороняв музей і його неоціненні скарби від пограбування.
29 липня 1918 р. Д.Яворницького було обрано професором кафедри історії України Катеринославського університету (з 1920 р. – Інститут народної освіти).
У 1918 р. відбулася значна подія й в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою (1879 – 1943), яка до кінця життя вченого була йому вірним другом. З першою дружиною, учителькою Варварою Петрівною Кокіною розрив стався ще у 1885 р.
Період 1920-х – поч. 1930-х рр. був вельми насиченим в житті Д.Яворницького. Окрім завідування музеєм і викладання в університеті, вчений керував науково-дослідною кафедрою українознавства (1921 – 1930), завідував губернським архівним управлінням (1922 – 1924), брав участь в роботі історичної секції ВУАН під керівництвом М.Грушевського, підготував статті для ювілейних збірників на пошану М.Грушевського та Д.Багалія. Результатом напруженої наукової діяльності Д.Яворницького у цей період було видання “Словника української мови” (1-й том. Катеринослав, 1920), географічно-історичного нарису “Дніпрові пороги” (Харків, 1928) та збірки документів “До історії Степової України” (Дніпропетровськ, 1929). Як один з визначних українських істориків, Д.Яворницький у 1927 – 1932 рр. очолював комплексну наукову експедицію на Дніпробуді.
Наукові надбання вченого здобули високої оцінки. У 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом ВУАН, а у 1929 р. – дійсним членом Академії Наук.
Проте наприкінці 1920-х рр. вже почали насуватися страшні часи тиску тоталітарної системи, репресій, “згортання” політики українізації, обвинувачення в буржуазному націоналізмі й т. ін. За Д.Яворницьким та іншими музейними співробітниками стежили і писали доноси [5]. Літній академік був обвинувачений в “українському буржуазному націоналізмі” й наприкінці серпня 1933 р. вигнаний з музею. Поки з’ясували його справу, вчений не одержував утримання. Його родина бідувала й вимушена була продавати власні речі. До моральних та матеріальних страждань додалися ще й фізичні. Дмитро Іванович півроку тяжко хворів. Найтяжчим для нього була заборона працювати в музеї, якому він віддав понад 30 років свого життя. Не можна без болю читати листа вченого до його приятеля Олекси Коваленка: “Так, друже мій Олекса Васильовичу, мене зовсім вичистили з музею… Настрій у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе” [6].
Проте творча натура вченого перемогла усі негаразди. До музею Дмитро Іванович вже не повернувся, але наукову діяльність не припинив, продовжував працювати над “Словником української мови”, збирав й опрацьовував фольклорний матеріал, підготував до видання фольклорну збірку, написав книгу “История города Екатеринослава”, спогади про І.Рєпіна, В.Тарновського.
Вчений підтримував творчі стосунки з багатьма вченими і митцями, науковими та культурного громадськими товариствами України і Росії.
Але у 1937 р. влада знову згадала про Д.Яворницького. Того часу була сфабрикована чергова справа так званого “Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля” на чолі з головою РНК П.Любченком. Д.Яворницького “зарахували” до верхівки дніпропетровської філії цього підпілля. Літнього хворого вченого визнали “натхненником”, який здійснював зв’язок із закордоном, спочатку через художника І.Рєпіна, а по смерті останнього – через його доньку Віру Репіну. Заарештовані по цій справі були змушені слідством давати свідчення проти Д.Яворницького. Проте самого вченого не заарештували.
Напружене й насичене подіями життя академіка Д.Яворницького перервалося 5 серпня 1940 р. Заповіт вченого поховати його біля стін музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. 11 жовтня 1940 р. його ім’я було надано Дніпропетровському історичного музею.
Д.Яворницький належав до кращих представників української інтелігенції, був великим патріотом своєї країни, якій він безкорисливо служив усе своє життя, ніколи не стояв осторонь болючих проблем свого народу. Його девізом було: “Працюй доти, доки б’ється серце!”
Д.Яворницький залишив велику творчу спадщину. Його доробок нараховує понад 200 опублікованих праць у царині історії, археології, етнографії, фольклористики, лексикографії, археографії, архівної та музейної справи, пам’яткознавства, генеалогії, сфрагістики, книгознавства, художньої літератури тощо.
Центральне місце в науковій спадщині вченого посідає трьохтомна фундаментальна монографія “Історія запорозьких козаків” (СПб., 1892 – 1897), яку сучасні дослідники вважають “енциклопедією запорозького козацтва”. У цій книзі, що ґрунтується на великій джерельній базі, здобули висвітлення питання виникнення та розвитку запорозького козацтва, топографія Запорозьких Січей, їх кордони, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, військовий поділ й адміністративно-судова влада. Особливу зацікавленість широкого читацького загалу викликають розділи книги, що присвячені побуту запорожців, характеристиці військових клейнодів, збройних сил та бойових здібностей козаків, їх занять хліборобством, скотарством, рибальством, мисливством, садівництвом, промислами, ремеслами, торгівлею, а також церковного ладу, освіти у козаків, зовнішнім стосункам запорожців з християнськими та мусульманськими сусідами.
2-й та 3-й томи присвячені висвітленню воєнно-політичної історії запорозького козацтва за період 1471 – 1734 рр., участі запорожців у боротьбі за релігійно-національну незалежність України проти Польщі, Криму, Туреччини, у Національно-визвольній війні сер. ХУІІ ст. під проводом гетьмана Б.Хмельницького, у російсько-турецькій та російсько-шведській війнах, а також висвітлюється життя і побут козаків в Олешківській, Чортомлицькій і Кам’янській Січах.
Д.Яворницький планував написати й 4-й том “Історії запорозьких козаків”, в якому мав висвітлити історію останньої Нової Січі (1734 – 1775). Проте, як вважають сучасні дослідники, негативна критика з боку колег (зокрема В.Антоновича, Д.Багалія, І.Житецького, О.Лазаревського, В.Ястребова та ін.) настільки вразила Д.Яворницького, що він розчарувався у своїх здібностях науковця, припинив наукові студії над історією запорозького козацтва й перейшов до літературної праці. Сам вчений пояснював свій “відхід” від історичних досліджень неможливістю скористатися архівом Коша Нової Січі, який зберігався у власності історика А.Скальковського. А без цього архіву неможливо було висвітлити історію Нової Січі.
За своїми історичними поглядами Д.Яворницький належав до представників романтичного народництва в українській історіографії. Цей напрям характеризувався міцним зв’язком між історичними та етнографічними інтересами й описовим методом дослідження. Для Д.Яворницького рушійною силою, суб’єктом історичного процесу був народ, а саме – козацтво. Вчений виявляв сталий інтерес до соціально-побутової історії, до проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу. Романтизм Д.Яворницького здобув яскравого висвітлення в ідеалізації ним козацької держави, героїзації козацтва. Для нього історика-романтика, історика-художника був характерним емоційно-психологічний підхід до минулого, в яке він намагався “проникнути”, вжитися, зазирнути зсередини. Д.Яворницький був безмірно закоханий у предмет свого дослідження. Він захоплювався усім старовинним. Проте, за висловом самого вченого, це було “не захопленням бездіяльного розуму, а необхідною потребою кожної освіченої людини, яка ревно ставиться до діянь своїх пращурів і турботливо зводить будівлю для своїх нащадків”.
З метою “проникнення” у минуле дослідник використовував, не тільки традиційні для того часу панування позитивізму писемні пам’ятки, але й інші типи джерел: фольклорні, речові, зображувальні. Фактографічність творів Д.Яворницького, широке використання ним народних переказів, оповідань, народних пісень, приказок та інших зразків фольклору у значній мірі сприяло відтворенню народного життя козацьких часів.
Новий комплексний підхід Д.Яворницького до вивчення історії козацтва, застосування в ареал дослідження даних різних наук “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру – історико-географічних, історико-етнографічних, художньо-етнографічних життєписів тощо.
Залучення у “канву” авторського нарративу фольклорних джерел, образність мови надавали творам Д.Яворницького художньої виразності. Сучасники вченого й наступні дослідники називали Д.Яворницького істориком-художником. Вчений відчував в собі поетичність душі. “Я сам не поет, – писав він другу і поету К.Білиловському, – але ж маю поетичне чуття”. Близькість вченого до поетичної стихії втілювалася у словах, які він так любив повторювати: “Ми – археологи-поети”, “ми – історики-художники”.
Сучасники також сприймали Д.Яворницького як поетичну натуру. Роменський музеєзнавець і письменник І.Голюн писав Дмитру Івановичу: “Ви – сама поезія. Вашу душу, втілену у вивчення старовини, в любовне збирання кожної рисочки минулого людського побуту – я відчуваю і шаную”.
Романтик Д.Яворницький зазнав нищівної критики з боку “суворої” позитивістської науки (О.Лазаревського, І.Житецького, В.Ястребова та ін.), яка занадто суворо обвинуватила його в ідеалізації запорозького козацтва, у відсутності дослідницького методу і критики джерел, безсистемному текстовому викладі. Сам вчений ідеалізацію ним козацтва пояснював своєю великою пристрастю до степового лицарства, невгасимою любов’ю до Запорожжя. “Може через ту саму страсть, – пояснював Дмитро Іванович, – я і сам упав у які ошибки…”
Взагалі Д.Яворницький вважав своїм головним завданням – виявлення і публікацію джерел. У трьох документальних збірках вчений опублікував 1278 документів. Окрім того ним надрукований нарративний, документальний та фольклорний матеріал у додатках до монографій, а також каталоги як результат камерального опрацювання джерел. “Зразком позитивізму в українській історіографії”, – визначив сучасний український дослідник С.Леп’явко “Історію запорозьких козаків” Д.Яворницького. Все життя з особливим натхненням збирав Д.Яворницький фольклорний та лексичний матеріал, переважна більшість якого ще чекає на публікацію.
Видатною заслугою Д.Яворницького є створення ним потужної комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва й взагалі історії України ХУІІ – ХІХ ст. Він був неперевершеним шукачем й збирачем пам’яток старовини. Внаслідок майже 60-річної подвижницької евристичної роботи, вмілого залучення до неї широкого аматорського загалу, Д.Яворницький зібрав унікальні колекції українських старожитностей, передусім запорозьких реліквій, створив славнозвісний Дніпропетровський історичний музей, зібрання котрого й сьогодні є міцною джерельною базою для досліджень у різних науках гуманітарного циклу.
Одним з основних напрямів у творчості Д.Яворницького були археологічні дослідження. Ґрунтуючись на досягненнях попередників, вчений розробив власну методику археологічних досліджень, репрезентував схему еволюційного розвитку стародавнього населення Полудневої України, заклав підвалини вивчення археологічних культур цього регіону України. Важко переоцінити внесок, що його зробив Д.Яворницький у розвиток археології козацької доби, у масштабні дослідження на теренах колишнього Запорожжя, у керування Дніпробудівською експедицією (1927 – 1932). Д.Яворницький є автором книги “Публичные лекции по археологии России” (СПб., 1890), яку сучасна дослідниця І.Яременко вважає однією з перших спроб створення посібника з археології. Апогей в археологічній діяльності Д.Яворницького припадає на 1902 – 1907 рр. й пов’язаний передусім з ХІІІ археологічним з’їздом, що відбувся у серпні 1905 р. в Катеринославі. Визнанням досягнень вченого у царині археології було обрання його у 1906 р. дійсним членом Московського археологічного товариства.
Наукова мета і дослідницькі методи Д.Яворницького сприяли краєзнавчому “забарвленню” його творчості. Намагаючись як можна повніше відтворити життя запорожців в усіх його виявах, вчений застосував комплексний підхід до вивчення проблеми й до використання джерел, що “вимагало” від нього детального обстеження того ареалу, де жили і діяли запорожці. У такий спосіб, за визначенням професора І.Колесник, дослідження Д.Яворницького, що відносяться до регіональних, набувають краєзнавчого відтинку. У творчому доробку Д.Яворницького є праці й суто краєзнавчого характеру. Найбільш значною з них є книга “История города Екатеринослава”, що була написана у 1937 р., але вперше побачила світ у 1989 р. Окрім того, викладаючи на кафедрі історії України в Дніпропетровському університеті, Д.Яворницький розробив курс лекцій з історії місцевого краю.
Д.Яворницький був вченим – популяризатором історичних знань. Майже усі книги Д.Яворницького і численні його статті були розраховані на масового читача. Він був натхненним, емоційним дослідником. Його твори, лекції та екскурсії мали великий емоційний вплив на читачів та слухачів, справляли на них ефект своєрідного “каталізатора” у пробудженні історичної пам’яті, любові до рідної історії й гордості за свій народ.
Невипадково провідні діячі українського руху зверталися до Д.Яворницького, як до кращого знавця історії Запорожжя й талановитого белетриста, з проханням написати велику повість із запорозького життя. Дмитро Іванович працював над таким твором під назвою “Смерть отамана”, але він не був виданий. В інших своїх художніх творах Д.Яворницький відійшов від історичної запорозької тематики і віддав пріоритет побутово-психологічним картинам сучасної йому епохи.
Прибічник етнографізму, шанувальник деталей, точного відтворення побуту, Д.Яворницький й у своїх художніх творах залишався етнографом. Свої прозові твори він вважав “прямо таки етнографією”, “списаною з живих людей”, які “ще й досі живуть і так само роблять, як у мене написано”. Свою збірку оповідань “Поміж панами” Д.Яворницький охарактеризував як галерею типів сучасного українського панства, з яким йому “приходилось стріватись на широкому шляхові” його “гайдамацького життя”.
Тяжіння Д.Яворницького до художньої творчості спостерігалося вже на початку його діяльності й відбувалося одночасно з науковими дослідженнями. Про це свідчать його твори перехідного типу, як-от: історично-етнографічні оповідання “Жизнь запорожских козаков по рассказу современника-очевидца” (1883), “Як стрічали запорожці Новий рік” (1889), “Що розказував мені столітній дід про запорожців” (1907), художньо-етнографічні нариси “Умный муж и неразумная жена” (1888), “Как в старину переделывали старых людей в молодых” (1888), “Дурному ни в людях, ни дома” (1889), “Святки в Малороссии” (1898), й нарешті книга “По следам запорожцев” (СПб., 1898).
Порівнюючи наукові праці Д.Яворницького з його художніми творами спостерігаємо певну парадоксальність. Наукові праці вченого мають художнє забарвлення, а за визначенням П.Єфремова, багато сторінок великої “Истории запорожских козаков”, “Запорожья в остатках старины и преданиях народа” та інших історичних монографій і статей написано рукою безперечно художника, тоді як прозові твори, навпаки, відзначаються “документалізмом” характерів героїв й побуту, детальністю.
Письменником – колористом, наслідувачем традицій етнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культ деталі, подробиці, вважав Д.Яворницького літературознавець П.Єфремов. Проте літературним творам Д.Яворницького, на думку сучасних дослідників (Н.Василенко, І.Руснак), притаманним є й глибоке дослідження внутрішнього світу людини, зокрема в автобіографічному романі “За чужий гріх” (1907).
Майже усі читачі відзначали чудову українську мову художніх творів Д.Яворницького, її образність, музикальність. На відміну від наукових праць вченого, котрі написані російською мовою, літературні твори Дмитра Івановича створені українською, й майже усі вони побачили світ після 1905 р., коли тиск на українське друковане слово був послаблений.
Саме в мові вбачали сучасники велику силу таланту Д.Яворницького, “в тій умілості”, з якою він користувався скарбницею народної лексики.
Невід’ємною складовою творчого життя Д.Яворницького була його викладацька діяльність в середніх та вищих учбових закладах, лекційна та екскурсійна робота, керування Дніпропетровським історичним музеєм, співпраця з науковими та культурно-громадськими товариствами, участь в просвітянському русі тощо.
Багатогранна діяльність Д.Яворницького, його насичений подіями життєвий шлях й велика творча спадщина, не зважаючи на досить солідну історіографію, не здобули ще достатнього висвітлення. Актуальним завданням залишається створення комплексної наукової монографії, присвяченої видатному енциклопедисту козаччини. В здійсненні цього завдання набуває важливого значення розробка джерельної бази проблеми, введення до наукового обігу нових джерел, передусім епістолярної спадщини Д.Яворницького. Саме приватне листування є найбільш інформативним, “живим” та “повнокровним” джерелом до вивчення життя та творчості вченого, його творчих, дружніх та родинних стосунків, зв’язків з історичним контекстом, з подіями епохи, визначення його ролі в науковому співтоваристві та культурно-громадському русі України. Приватне листування – це своєрідний “ключ” до внутрішнього світу людини, її потаємних думок, самооцінок. Листи допомагають зрозуміти людину, її характер, психіку, світобачення, ціннісні орієнтири, уподобання, реакцію на ті чи інші події, уявити людину в усій її “повноті”, бо саме приватні листи, як ніяке інше джерело, за визначенням В.Дільтея, зберігають “повну життя дійсність”.
Даний збірник містить 490 листів Д.Яворницького до 78 адресатів. Хронологічний діапазон листування охоплює період з 1883 р. до 1940 р. Серед адресатів Д.Яворницького – історики, археологи, фольклористи, етнографи, літературознавці, мистецтвознавці, музейні діячі, видавці, письменники, живописці, композитори, викладачі, службовці, громадські діячі України та Росії, родичі, знайомі та друзі вченого.
Найбільш значними за обсягом, хронологічним діапазоном і змістовністю є “блоки” листів Д.Яворницького до К.Білиловського, Б.Грінченка, Ф.Лебединцева, Г.Маркевича, Д.Мордовця (Мордовцева), Я.Новицького, І.Рєпіна, Т.Романченка, Є.Чикаленка, С.Шубинського.
Особливо цінними є “блоки”, що являють собою цілісний комплекс листування, тобто листи обох кореспондентів. В 1-му та 2-му випусках “Епістолярної спадщини академіка Д.І.Яворницького” були опубліковані листи до Д.Яворницького К.Білиловського [7], Б.Грінченка [8], Ф.Лебединцева [9], І.Рєпіна [10], Т.Романченка [11], Є.Чикаленка [12], С.Шубинського [13], Д.Багалія [14], О.Бобринського [15], В.Данилолва [16], О.Коваленка [17], М.Комарова [18], В.Кравченка [19], В.Науменка [20], Я.Новицького [21], М.Сумцова [22] та ін.
В збірнику репрезентовано листи Д.Яворницького до видатних істориків М.Костомарова, В.Ключевського, В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Н.Полонської-Василенко, етнографів М.Сумцова, В.Кравченка, археологів О.Бобринського, В.Гошкевича, О.Федоровського, П.Курінного, П.Смолічева, фольклориста Я.Новицького, мовознавців М.Комарова, А.Кримського, літературознавців О.Кониського, В.Данилова, М.Халанського, письменників та поетів К.Білиловського, Б.Грінченка, Олени Пчілки, М.Коцюбинського, М.Могилянського, Д.Мордовця, І.Нечуя-Левицького, Т.Романченка, М.Старицького, М.Телешова, композитора М.Лисенка, живописця І.Рєпіна, актриси Н.Дорошенко, видавців і редакторів Ф.Лебединцева, В.Левицького, В.Міхневича, В.Науменка, К.Паньківського, О.Суворіна, Є.Чикаленка, С.Шубинського та ін.
В листах ми спостерігаємо Д.Яворницького як людину, з усіма проблемами його приватного життя, у родинних та дружніх стосунках. В листах до близьких друзів (К.Білиловського, Г.Маркевича, Д.Мордовця, Я.Новицького) Дмитро Іванович сповіщав про події, що відбувалися в його родині, про смерть родичів, про стосунки з дружиною, племінниками тощо. Для Д.Яворницького важливим було постійно мати поряд надійного щирого друга, який би розумів його, підтримував, надавав поради й наснаги. Такими для нього тривалий час були: дослідник з Олександрівська (тепер Запоріжжя) Яків Павлович Новицький, поет і громадський діяч Кесар Олександрович Білиловський, катеринославський, згодом полтавський викладач Григорій Іпатійович Маркевич, письменник і громадський діяч Данило Лукич Мордовець (Мордовцев). В листах до цих адресатів містяться подробиці особистого й творчого життя Д.Яворницького, здобуття ним магістерського ступеня, натхненної дослідницької праці, характеристика творчої лабораторії вченого, оцінка власних здібностей і творчих здобутків, реакція на критику, переслідування та утиски з боку влади, що їх зазнав історик за своє життя. В листах йдеться про численні хвороби і травми, що переслідували вченого з дитинства, про їх вплив на настрій та творчість вченого.
Громадські справи, питання українського національного руху здобули висвітлення в листах до К.Білиловського, Н.Дорошенко, М.Коцюбинського, Г.Маркевича, Д.Мордовця та ін. Співпраця Д.Яворницького з періодичними виданнями відображається в листах до О.К.Коваленка, О.Кониського, Ф.Лебединцева, В.Левицького, В.Науменка, К.Паньківського, Є.Чикаленка, В.Міхневича. З листа до М.Грушевського стає відомим про намір Дмитра Івановича влаштуватися в Галичині.
Цінні автобіографічні дані вмістив Д.Яворницький в листах до О.Коваленка, М.Грушевського, Г.Маркевича. Душевний настрій, оцінка свого характеру, можливостей, характеристика власних праць відбилися в листах до К.Білиловського, Д.Багалія, Г.Маркевича, Я.Новицького. Особливою теплотою та щирістю відзначаються листи до друзів – Я.Новицького, К.Білиловського, Г.Маркевича, Д.Мордовця, І.Рєпіна.
До листів Д.Яворницького додаються листи його дружини Серафими Дмитрівни до історика Н.Полонської-Василенко. Ці листи писалися й від імені Дмитра Івановича. В них йдеться про події останнього десятиліття в житті Д.Яворницького: про трагічне усунення вченого з посади директора музею (1933), про “чистку” музейного персоналу, про хвороби та моральний стан літнього академіка, його стосунки з Академією Наук. Н.Полонська-Василенко була однією з небагатьох, хто у ті скрутні для Д.Яворницького часи підтримав його. Вона взяла дійсно “родинну участь” у справах опального академіка. Подружжя Яворницьких вважало Н.Полонську-Василенко “рідною людиною”, “славним другом”.
Епістолярій, що репрезентується, є джерелом до вивчення життя та творчості не тільки Д.Яворницького, але і його адресатів. В цьому листуванні також віддзеркалюється розвиток суспільно-політичного, культурного й наукового життя України 1880-х – 1930-х рр.
Листи Д.Яворницького, що публікуються в цьому збірнику, складають лише частину епістолярії вченого. Архіви ще багатьох його персональних та колективних адресатів зберігають листи видатного історика запорозького козацтва й чекають на публікацію.
Архітектоніка збірника містить вступну статтю, суто листи та науково-довідковий апарат (коментарі, покажчики). Листи розташовані за алфавітним порядком прізвищ адресатів Д.Яворницького. Наприкінці публікуються листи С.Яворницької до Н.Полонської-Василенко.
Листи до кожного окремого адресата розташовані за хронологією написання листів. В збірці надається безперервна порядкова нумерація листів. Листи публікуються мовою оригіналу. При публікації зберігаються морфологічні та синтаксичні особливості оригінальних текстів, що передаються сучасним правописом. Дефектні та непрочитані місця відзначаються трикрапкою у квадратних дужках. Редакторську дату вміщено під прізвищем адресата ліворуч; місце написання листа – під прізвищем адреса праворуч. Авторська дата зазначається в тексті листа відповідно до її місця в автографі.
До листів додається коментар, який дає пояснення згадуваних у листах персоналій, творів, друкованих органів, а також подій, про які йдеться чи натякується в листах. Розгорнуті довідки про персоналії та інші іменні реалії подаються, як правило, при першій згадці.
Окрім вступної статті та коментарю, науково-довідковий аппарат збірника містить покажчики: адресатів, іменний, географічний, предметний, археографічний, біографічний а також список умовних скорочень. Листи, що їх тексти пропонуються в даному збірнику, зберігаються в різних бібліотеках, архівах та музеях України і Росії. Переважна їх частина публікується вперше. Листи до окремих адресатів були опубліковані раніше (див. археографічний покажчик). Проте особливо актуальним й ефективним є саме комплексне серійне видання цього листування.
Упорядники збірника висловлюють глибоку подяку за наукові консультації, плідну допомогу та всебічну підтримку дослідникам, що взяли участь в підготовці до видання окремих “блоків” листування: кандидату історичних наук В.Бекетовій, кандидату філолгічних наук О.Боряк, кандидату історичних наук С.Кіржаєву, доктору історичних наук, професору О.Журбі, історикові А.Трембіцькому, одеському літературознавцю і бібліографу Г.Зленку, петербурзькій дослідниці Л.Синельніковій, херсонському історикові В.Піворовичу, кандидату історичних наук Є.Рукавіциній, дніпропетровським музеєзнавцям Т.Архіповій, Г.Зубковій, М.Підосиновій, А.Подолян, Н.Степаненко, К.Тележняк, Я.Тимошенко, М.Тихоновій, Л.Чуриловій, Л.Гуровій, дизайнеру Ю.Малієнко, головному хранителеві Дніпропетровського історичного музею Т.Зворикіній, директорові Чернігівського літературно-меморіального музею М.Коцюбинського Ю.Коцюбинському, завідуючому відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка, кандидату філологічних наук С.Гальченку, старшим науковим співробітникам Інституту літератури ім. Т.Шевченка, кандидатам філологічних наук А.Дибі, Л.Мірошниченко, заступникові директора з наукової роботи Чернігівського історичного музею Л.Линюк, головному хранителеві Чернігівського історичного музею Г.Арендар.
Даний збірник пропонується вченим-гуманітаріям, працівникам культури і мистецтва, студентам гуманітарних вузів, викладачам, краєзнавцям, усім, хто цікавиться історією та культурою України.

Примітки

  1. Про Д. Яворницького див.: Шаповал І.М. В пошуках скарбів. К., 1963; Гапусенко І. М. Дмитро Іванович Яворницький. К., 1969; Шубравська М.М. Д.І.Яворницький: життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К., 1972; Абросимова С.В. Дмитро Яворницький. Запоріжжя, 1997.
  2. Див.: Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького (далі – ЕСЯ). Вип. 1: Листи вчених до Д.І.Яворницького. Дніпропетровськ, 1997; Вип. 2: Листи діячів культури до Д.І.Яворницького. Дніпропетровськ, 1999; Вип. 3: Листи краєзнавців та музейних діячів до Д.І.Яворницького (друкується).
  3. Див.: Эварницкий Д.И. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский. Новочеркасск, 1887.
  4. Яворницький Д.І. Народні основи в поезії Т.Г.Шевченка // Споживач. 1920. № 4. С. 4.
  5. Див.: Шпекторенко І. Доповідна записка ГПУ про Яворницького // Вільна думка. 1992. № 2. С. 6; Мицик Ю. Д.Яворницький під наглядом ВКП (б) та НКВД // Регіональне і загальне в історії. Дніпропетровськ, 1995. С. 26 – 29; Гордеев А.Ф., Ченцов В.В. О последних годах жизни и деятельности Д.И.Яворницького // Там же. С. 29 –31.
  6. Дніпропетровський історичний музей (далі – ДІМ). Ф. 10. Арх-47462.
  7. ЕСЯ. Вип. 2. С. 44 – 102.
  8. Там само. Вип. 1. С. 122 –134.
  9. Там само. Вип. 2. С. 190 – 213.
  10. И. Е. Репин. Письма к художникам и художественным деятелям. М., 1952.
  11. ЕСЯ. Вип. 2. С. 247 – 268.
  12. Там само. Вип. 1. С. 603 – 616.
  13. Там само. С. 619 – 626.
  14. Там само. С. 23 – 28.
  15. Там само. С. 73 – 75.
  16. Там само. С. 150 – 162.
  17. Там само. Вип. 2. С. 167 – 172.
  18. Там само. Вип. 1. С. 260 – 265.
  19. Там само. С. 277 – 287.
  20. Там само. С. 368 – 372.
  21. Там само. С. 377 – 406.
  22. Там само. С. 527 – 541.