В самій назві цього повідомлення виявлено «ключеве слово» – проблеми.
Дійсно, загальновідомі та випробувані часом форми комплектування фондів для багатьох музеїв стали проблематичними.
Розглянемо ці форми у реаліях нашого часу.
Отже, тематичне комплектування, що передбачало, наприклад, проведення експедицій за профільною для даного музею тематикою (зокрема, історико-етнографічні) стало таким же дорогим заходом, як «середземноморський круїз». Багатьом музеям, чекаючи спонсора, довелося відмовитись від цього джерела комплектування фондів. Зокрема, в Одеському історико-краєзнавчому музеї остання етнографічна експедиція була проведена в 1985 році.
Слідуюча форма комплектування: поточна, що раніш передбачала збір матеріалів на підприємствах, в установах, на будівництвах, у сім’ях ветеранів, героїв війни та праці, визначних діячів науки та культури, зазнала значних змін. Дивом збережені та працюючі державні підприємства та установи, а також комерційні структури, нічим, крім як рекламної продукції своїх виробів та послуг, доповнити музейні фонди невзмозі. До того ж, вигідніше збір цих матеріалів проводити не на даних об’єктах, а на різних виставках, презентаціях (якщо потрапиш!) там усе це безкоштовно.
Змінились також форми комплектування музеїв особистими архівами, що надходили раніш з сімей відомих людей. Багато хранителів сімейних архівів, найчастіше це вдови, а також інші родичі, поставлені дійсністю па межі виживання, намагаються шляхом продажу «оптом» та «у роздріб» сімейних реліквій покращити свій матеріальний стан. Але не знаходячи «розуміння» з боку музею, сімейний архів незабаром опиняється просто на смітнику.
Трапляється, правда, коли збирачі та хранителі архівів самі передають у дар музею свої реліквії, пояснюючи це тим, що ні дітям, ні онукам усе це вже не потрібно. Забігаючи вперед, хочеться відмітити, що в останній час це, хіба що чи не єдина форма дарування.
Систематичне комплектування, тобто поповнення музейних колекцій, мабуть, тільки та форма комплектування, заради якої справжній музейник не пошкодує останньої копійки. Адже славиться музей, якраз, своїми колекціями: нумізматичними, етнографічними, іконографічними та ін.
Комплектування, відоме раніш, як «по гарячим слідам подій», збереглось лише там, де не потрапила під скорочення штатів ставка музейного фотографа.
Останньою з відомих форм комплектування є дарування. Крім переданих до музею сімейних архівів, до дарування можна віднести також стихійний приплив предметів від населення. У радянській музеєзнавчій літературі це пояснювалось «зрістом загальної культури населення, розвитком музейної свідомості». Чим пояснити те, що передають безплатно, тобто даром, часом безцінні реліквії? Можливо, вони гадають, що працюючі в музеях вже давно не задля зарплатні, зможуть оцінити їхній вчинок.
Зупиняючись на загальновідомих формах комплектування фондів, хотілось би згадати й нові, які з’явились недавно.
Це, наприклад, передача державним музеям фондів ліквідованих музеїв на громадських началах. Якщо раніш науково-методичні відділи займались створенням мережі музеїв на громадських началах, то в теперішній час перед ними ставиться завдання: знайти музей, що закривається, та своєчасно забрати звідти експонати.
Великий приплив «одиниць зберігання» дають теперішні виборні кампанії самого різного рівня. Велика кількість кандидатів, їх передвиборне суперництво, відбите в листівках, плакатах, газетах та ін., поповнює музейне зібрання, говорячи мовою фондовиків, «листовим матеріалом».
Комплектування фондів – один з головних видів діяльності музеїв. Уявити собі музей без поповнювання фондів, незважаючи на існуючі проблеми, просто неможливо.
І.М. Озерянська, (м. Одеса)
Джерело: Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. (Збірник тез доп. та повід. міжнародної наук. конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького). – Дніпропетровськ, 1999. – 177 с.
