Після ліквідації УНР російськими більшовиками, після проголошення СРСР нова влада ще мусила рахуватися з недавнім піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу і навіть пішла на проведення т. зв. «українізації». Але вже тоді йшла підготовка до великого терору і чільні представники української інтелігенції були взяті на приціл більшовицькою партією та її каральними органами. Доля академіка Д. І. Яворницького є значною мірою типова для української інтелігенції.
Вже в першій половині 20-х рр. за ним було встановлено» таємний нагляд. Нещодавно І. Шпекторенком було виявлено донос на Яворницького, котрий завідував тоді кафедрою історії України у Дніпропетровському університеті (тоді – педінституті) , та відомого дослідника Київської Русі В. Пархоменка. Виявляється, Яворницький передрікав всенародне повстання, прати московської влади. Вже тоді, в розпал «українізації», Яворницький відчув майбутнє похолодання і задумав емігрувати. Видатний український актор П. К. Саксаганський, довідавшись про це, у своєму листі від 16.1 V. 1925 р., відмовляв академіка від такого кроку на старості літ, що і вдалося. Невдовзі Яворницького позбавили праці у вузі, ще пізніше – в Дніпропетровському облархіві. На пленумі міськпарткому від 19.ХІІ.1934 р, один з доповідачів з задоволенням відзначив: «Возьмите исторический архив, из него «академика» Яворницкого выгнали». Погіршилися умови праці історика в Дніпропетровському історичному музеї (далі ДІМ), який тоді щоправда називався історико-краєзнавчим. НКВД чинило всілякі перешкоди Дніпрельстанівській археологічній експедиції, якою керував Яворницький. Як згадував співробітник Яворницького археолог М. Міллер, котрий в роки війни емігрував на Захід, НКВД забороняло фотографувати шляхи, мости, промислові будівлі, навіть будинки в містах з вивісками, конфіскувало фотоапарати у місті, через і що музейний фотограф Залізняк мав обходитися якимсь допотопним устаткуванням.
Після процесу СВУ (1929 р.), ліквідації УАПЦ (1930) на Україні розпочалися масові репресії, які переростають у цілеспрямований геноцид українців взагалі (голодомор 1932– 1933 рр.). ДІМ опинився в центрі уваги партійних органів та НКВД. До музею засилаються агенти, з якими Яворницький безуспішно боровся. Чільну роль серед противників Яворницького у музеї відіграв Яків Іванович Ходак, член ВКП(б), направлений у музей офіційно як заступник директора, а по суті як;п6літрук влітку 1931 р. Вже 6 червня 1932 р. він надіслав до парткерівництва міста свою доповідну записку. Він хоч і відзначив, що світова наукова громадськість вважає ДІМ найкращим у світі музеєм з історії козацтва та кочових народів Східної Європи, однак звинуватив Яворницького та його прихільників (М. Міллер, В. Кравченко та ін.) у реакційності, у тому, що вони не сприймають марксистсько-ленінської методології, що вони вигнали з музею комуністів Сап’яна та Шаповала, позапартійних Грінченка та Матвієвського. 5 серпня 1933 р. на бюро міськпарткому зробив доповідь якийсь Каплун. :Цей прямо звинуватив Яворницького у буржуазному націоналізмі, через що музей став одним з центрів «националистическо-контрреволюционной работы на Украине»; у тому, що він підтримував членів СВУ В. Пархоменка, Л. Біднову, П. Єфремова; що під час громадянської війни він перетворив музей «в убежище для петлюровцев, в место для сокрытия ценностей помещиков и духовенства», у тому, що у музеї працювали видатний «етнограф В. Кравченко, історик В. Греков, науковці Мордовська та Бурякова. Не пробачили історику й того, що він видавав українську пресу у 1905 р., був «идейным вдохновителем местной «Просвіти», що він був головою українського губернського з’їзду Центральної Ради, що був висунутий кандидатом на виборах в Установчі Збори від партії хліборобів, що під час гетьманату Скоропадського вів постійну пропаганду в «націоналістичному дусі», тощо. Багато із звинувачень було вигаданими й перекрученими, як от звинувачення історика у чорносотенстві (?!), у тому, що він рятував скарби не для експонування у музеї, а для передачі їх колишнім власникам, тощо.
У постанові міськпарткому під тією ж датою Яворницького мали звільнити з роботи, а музей піддати критиці у місцевій пресі, що й було зроблено, наприклад, у газеті «Зоря». За наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р., де були стисло повторені звинувачення місцевої партверхівки було наголошено, що експозиція музею є буржуазно-націоналістичною, бо там є «ідеалізація Запорожжя та Гетьманщини». Яворницького було звільнено з посади директора музею. Пішли чутки, що Яворницького арештовано. Один з «доброхотів», який займався раніше тим, що підслуховував розповіді Яворницького відвідувачам музею і доносив про них в НКВД, передав цю чутку як факт до Києва і історику в розпал голодомору перестали виплачувати академічне жалування. Через кілька місяців завдяки клопотанням секретаря ВУАН акад. А. Ю. Кримського – виплату пенсії Яворницькому було відновлено. Цього Яворницький не міг пробачити «доброхоту», про що й писав у своєму листі до Залізняка у 1934 р. Після вигнання Яворницького з музею НКВД провело обшуки в його особистому будинку і конфіскувало ряд речей, які належали академіку. Чи варто казати, що вони пропали з того моменту безслідно.
Хвиля репресій не припинилася. Новий директор музею Г. Карпенко (Ходака вже встигли репресувати й заслати) не забарився з новою доповідною запискою, де повторив старі звинувачення Ходака, підсиливши деякі акценти. Виявляється Яворницький гуртував навколо себе буржуазно-націоналістичні елементи, цілу групу «класово-ворожих елементів, колишніх дворян, поміщиків, попів, білих офіцерів.., провадив буржуазно-націоналістичну та релігійну пропаганду». Карпенко рапортував про успіхи у чистці, внаслідок чого у 1934 р. не залишилося у музеї жодного науковця. «Вичистили» навіть молодого фотографа музею, Григорія Костюка, який живе зараз у Канаді, поставивши йому в провину 16 грудня 1934 р., що він був сином попа. Було влаштовано погром експозиції. За 1933–1937 рр. на посаді директора побувало 13 осіб, чимало з них (Карпенко, Чигиринська та ін.) були репресовані, але кожен з них прагнув випікти розпеченим залізом «український націоналізм» і лаяв попередників у недостатності зусиль у даному напрямку «діяльності».
Постає питання: чому Яворницький уникнув смерті, маючи такий «букет» звинувачень. Називають такі причини, як похилий вік вченого, його наукову славу, заступництво керівництва ВУАН,. навіть декого з старих більшовиків (!!), просто випадковість тощо. Аналізуючи свідчення архівних джерел, не завжди й досі доступних, свідчення і нині живих, і вже померлих знайомих Яворницького (як от вчитель історії Степаненко, з котрим автор цих рядків розмовляв ще влітку 1968 р.), доходимо висновку, що НКВД прагнуло використати Яворницького як свого роду приманку, на котру мали б «клювати» «вороги народу» і особливо «українські буржуазні націоналісти». Сам Яворницький був;
непричетний до цих брудних махінацій, але всі, хто приходив; до нього, фіксувалися таємною поліцією (чи то пак НКВД).. Вищезгаданий Г. Костюк пригадує у своїх видрукованих за кордоном, а нині і в Україні спогадах, що постійне спостереження велося за оселею Яворницького з сусіднього «Дома политкаторжан». Влада пробувала використати Яворницького у своїх інтересах і по-іншому, замовивши йому у розпал репресій 1937 р. написати «Историю Екатеринослава». Мало того, що історик запорозького козацтва не міг там хоч трохи уваги приділити ролі козаків у заселенні та освоєнні нашого краю, так ще й сам процес написання твору вівся під оком цензора, про що свідчила дружина історика Серафима Дмитрівна.
Жилося Яворницькому дуже тяжко у 30-х рр. На його руках була дружина та її сестра, вчений нерідко голодував. Тільки смерть скінчила його поневіряння. Та й тоді влада втрутилася,, не давши можливості гідно поховати Яворницького. Був змінений час похорону, по суті він пройшов таємно, а поховали вченого, глибоко віруючого православного, прихильника УАПЦ, на старому єврейському кладовищі. Можна згадати і про складну долю творів Яворницького, котрі почали друкуватися тільки після 60-річної перерви (з 1929 р.), але це вже сюжет нової доповіді.
Ю.А. Мицик (Дніпропетровськ)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
